Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

Гей, селюху, хочеш голку?

Може, хочеш ножик?

Приведи-но свою бабу,

Міщух її вложить.

Йому спало на думку щось дуже важливе: адже ці темні селюхи там унизу були послами. Навіть якщо вона мало схожі на послів, а хто тепер схожий на самого себе? Шеф знову виструнчився і гукнув:

— Припинити! Діти, марш звідси!

Діти звели до нього два десятки кругленьких, як місяць, личок, губенята здивовано заокруглились, і вони чкурнули геть на чотири різні боки в чотири різні вулички. Шеф, підвівши праву руку долонею до себе, привітав чужинців. Молодший, якому, мабуть, було десь під тридцять, на привітання не відповів, а тільки скривившись витер рукавом спітніле чоло. Старший (він був, як виснував Шеф, насправді не старий, тільки видублений вітрами і негодами) щербато усміхнувся, двома руками притиснув до грудей неоковирного капелюха і квапливо й негнучко вклонився від самого попереку.

Для Марте цей ранок видався дуже важкий, в усякому разі, важчий за все, що йому доводилось робити досі. Ось полювати — це йому подобалось, їхати верхи або гнати шість годин підряд — це, зрештою, кожний зможе. Але такий ранок, коли за одну чи дві години відбувається тисяча нових подій…

Спочатку вони обходами дісталися до брами — через високу траву здичавілих садів, через старі ягідники, увесь час тягнучи коней за недоуздки. Одну частину міста на Інні перетворили на румовище, великими машинами згребли руїни докупи, звільнене місце було засипане перемолотими будівельними рештками, вкритими верствою перетвореного на порох тиньку, ТОДІ там була вулиця. Передню стіну одного будинку проламали, щоб влаштувати там браму, з-над якої через незасклене вікно несподівано висунулось якесь жерло.

— Кулемет, — стиха сказав Лойз.

Але не так це його налякало, як голос. Голос, металевий і потужний, пролунав раптом з крони дерева на узбіччі, а Марте дуже добре бачив, що на дереві нікого не було, хіба що висіла маленька темна коробочка.

— Хто йде? — спитав голос. — Хто йде? Прошу вийти на майданчик і зупинитись!

Обидва, Марте і Лойз, притьмом попадали в траву — природна реакція на несподівану загрозу, як-от коли виникає несподівана загроза під час полювання.

— Довго чекати? — загрозливо спитала скринька на дереві.

— Ходи, Марте, — буркнув Лойз, підвівся, ступив чотири кроки і став на щебінці майданчику. Марте ступив поруч з ним, поглянув спочатку на скриньку, а потім на жерло кулемета у вікні над брамою, потім подивився на Лойза і жахнувся: таким він батька ще ніколи не бачив. Чому він так усміхається? Такий… (Марте ще ніколи не бачив, як нижчий кориться вищому.) Лойз обома руками притис капелюха до грудей, щербато усміхався і механічно шість разів нахилив голову. Голос у скриньці засміявся:

— Гаразд, селюху темний. Виходьте обидва. Тільки поволеньки, добре? Поволеньки.

Що діялось далі, Марте спочатку взагалі не міг збагнути. Їх завели у якусь кімнату, яку ділила навпіл напіввисока стінка, ось як між стійлами в конюшні. До верху стінки була прибита дошка. Через цю стінку слід було говорити з чоловіком. Голос його взагалі не був гучний, а високий і квапливий, трішечки хрипкуватий.

— Із села? — запитав чоловік, а Лойз стенув плечима.

— Та ні, не з села. Ми розмеряни. Чули-смо, — перейшов він на урочистий тон, — що місто дуже пишне.

Чоловік гостро позиркнув на них.

— Де там, де там! — урвав він, коротко помовчав, кивком підкликав до себе якогось хлопця, щось шепнув йому на вухо і дав штурханця, щоб той біг швидше. — Здалеку, га? — спитав він цього разу дещо приязніше. — Гаразд. А що то таке Рознем?

— Розенгайм, Верхня Баварія, — відповів Лойз. — То ми колись були з Розенгайма. Чули-смо, що місто дуже пишне.

— Та годі тобі, селюху, — махнув рукою стражник. Він і Лойз почали розмовляти про рушниці.

— Вогнепальна зброя на території фортеці не дозволена, — сказав стражник.

— Але ми звикли до рушниць, — умовляв його тремтячим голосом Лойз. — Ми завше маємо їх напохваті.

— Вогнепальна зброя, — повторив стражник, — на території фортеці, раз і ще раз, не дозволена, та що там казати, здавайте свої пукавки, панове.

— Але рушниці нам ще будуть потрібні, коли ми знов…

— Видам квитанцію, не сумнівайтесь, — запевнив стражник. Він узяв зі столу аркуш паперу, щось там написав, щось намалював на лінійці, бурмочучи під ніс те, що писав: — Дві… мисливські… рушниці… от. — Він знову поклав папір на стіл, узяв із коробочки гарно обточений дерев’яний товкачик, кінець його притиснув до темно-синьої подушечки, а потім до паперу, знову підніс папір до дерев’яної стінки і поклав на дошку так, щоб Лойз міг прочитати, і Лойз, примруживши очі, читав (він усе вмів читати, це Марте знав):

— Відвідувачі здали на брамній варті дві мисливські рушниці. Після подання цієї квитанції при виході за межі території замку ці два предмети будуть повернуті назад.

— Задоволений? — спитав стражник і простягнув через дошку обидві руки. На папері був гарний виструнчений вовк у колі, а всередині кола було ще щось, і Лойз його також прочитав, поки передавав рушниці:

— Печатка міста Пассау, — він захихотів. — Так що, він ще залишився — приборканий вовк? Він вижив?

— Респект! — сказав стражник дещо приязніше, проте водночас дещо насторожено. — То ви його знаєте, вовка? Респект!

Лойз (Марте це помітив) злякався, але тільки на мить, потім знову зашкірився так само дурнувато, як раніше перед брамою:

— То ми ще в школі вчили, ще тоді, в Нижній Баварії.

Стражник засміявся і показав на лавку біля дверей:

— Заждіть хвилинку, посидьте отам.

Лойз і Марте сіли.

— А вони мають право… відбирати у нас рушниці? — півголосом запитав Марте.

— Чисто, чисто, — також півголосом буркнув Лойз. — Чисто організовано.

Раптом двері, що вели до сходів, відчинились, у них з’явився великий, плечистий чолов’яга в плямистому комбінезоні і в береті, він мав при собі зброю, очевидячки, мав право носити і на території фортеці.

— Ґерт Шульц, — відрекомендувався він Лойзові і потиснув йому руку.

— Алоїз Ретцер, — відказав той. Марте ще ніколи не чув його повного імені. — А це мій хлопець, Марте.

Шульц, чи як там його, Ґерт поставив багато запитань, і Лойз знову розводився про рознемців, знову про «пишне місто», щоразу, коли він повторював, голос його звучав урочистіше.

— Нам про світло розповідали, — сказав Лойз.

— Ага! — жваво відреагував Ґерт Шульц і засміявся. — Світло у нас є! Ходімо.

Вони подались за Ґертом Шульцом і вийшли на міст. Під мостом стрімко ніс свої води Інн, і місто звідси було таке гарне, що Марте перехопила подих, — старовинні палаци, багатоповерхові будинки з небитими шибками, дерева на терасах, що круто