Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

— Зрозуміло.

Модест Матвійович сказав: «У мене все», — і дав відбій.

— Ну гаразд, — сказав Ойра-Ойра, застібаючи зелене пальто. — Піду відкривати консерви і відкупорювати пляшки. Бувай здоровий, Сашко, я ще забіжу пізніше.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я йшов, спускаючись у темні коридори і потім знову підіймаючись угору. Я був один; я кричав, мені не відповідали; я був один у цьому величезному, заплутаному, як лабіринт, будинку.

Гі де Мопассан

Скинувши ключі в кишеню піджака, я вирушив у перший обхід. Парадними сходами, якими з моєї пам’яті користувалися лише один раз, коли інститут відвідала королівська особа з Африки, я спустився до неозорого вестибюля, прикрашеного багатовіковими нашаруваннями архітектурних надмірностей, і зазирнув у віконечко швейцарської. Таму фосфоресціюючому тумані стовбичили два макродемона Максвелла. Демони грали в найбільш стохастичну гру — орлянку. Вони займались цим увесь вільний час, величезні, мляві, невимовно безглузді, найбільше схожі на колонії вірусу поліомієліту під електронним мікроскопом, одягнуті в поношені лівреї. Як і належиться демонам Максвелла, усе своє життя вони займались відкриванням і закриванням дверей. Це були досвідчені, добре видресирувані екземпляри, але один із них, той, що відповідав за вихід, досяг уже пенсійного віку, що дорівнює віку Галактики, і час від часу дитинів і починав барахлити. Тоді хтось із відділу Технічного Обслуговування надягав скафандр, залазив у швейцарську, наповнену стиснутим аргоном, і повертав старого до тями.

Дотримуючись інструкцій, я заговорив обох, тобто перекрив канали інформації та замкнув на себе ввідно-вивідні пристрої. Демони не відреагували, їм було не до того. Один вигравав, а другий, відповідно, програвав, і це їх турбувало, бо порушувало статистичну рівновагу. Я закрив віконечко щитом і обійшов вестибюль. У вестибюлі було волого, похмуро і лунко. Будівля інституту була взагалі доволі давня, але будувати її почали, вочевидь, із вестибюля. У запліснявілих кутках білясто мерехтіли кістки прикутих кістяків, десь розмірено капала вода, в нішах між колонами у неприродних позах стирчали статуї в заіржавілих латах, праворуч від входу біля стіни громадилися уламки давніх ідолів, нагорі цієї купи стирчали гіпсові ноги в чоботах. Із почорнілих портретів під стелею суворо позирали поважні старці, у їхніх обличчях проглядалися знайомі риси Федора Симеоновича, товариша Жіана Жіакомо та інших майстрів. Увесь цей архаїчний мотлох потрібно було давним-давно викинути, прорубати у стінах вікна і поставити трубки денного світла, але все було заприбутковано, заінвентаризовано і особисто Модестом Матвійовичем до розбазарювання заборонено.

На капітелях колон і в лабіринтах велетенської люстри, що звисала з почорнілої стелі, шурхотіли нетопирі та летючі собаки. З ними Модест Матвійович боровся. Він поливав їх скипидаром і креозотом, опилював дустом, сприскував гексахлораном, вони гинули тисячами, але відроджувалися десятками тисяч. У них відбувалися мутації, вони співали і розмовляли штампами, нащадки найдавніших родів харчувалися тепер винятково піретрумом, змішаним із хлорофосом, а інститутський кіномеханік Сашко Дрозд присягався, що на власні очі бачив тут якось нетопиря, як дві краплі води схожого на завкадрами.

У глибокій ніші, з якої тягло крижаним смородом, хтось застогнав і загримів ланцюгами. «Ви це припиніть, — суворо сказав я. — Що ще за містика! Як не соромно!..» В ніші затихли. Я хазяйновито поправив збитий килим і піднявся сходами.

Як відомо, ззовні інститут виглядав двоповерховим. Насправді ж він мав не менше дванадцяти поверхів. Вище дванадцятого я просто ніколи не підіймався, бо ліфт постійно ремонтували, а літати я ще не вмів. Фасад із десятком вікон, як і більшість фасадів, теж був обманом зору. Праворуч і ліворуч від вестибюля інститут простягався щонайменше на кілометр, і поза тим усі вікна виходили на ту ж кривулясту вулицю і на той самий лабаз. Це вражало мене надзвичайно. Попервах я чіплявся до Ойри-Ойри, щоб він мені пояснив, як це поєднується з класичними чи хоча б релятивістськими уявленнями про властивості простору. З пояснень я нічого не зрозумів, але поступово звик і перестав дивуватися. Я цілком переконаний, що через десять-п’ятнадцять років пересічний школяр краще тямитиме в загальній теорії відносності, ніж сучасний фахівець. Для цього зовсім не потрібно розуміти, як відбувається викривлення простору-часу, потрібно тільки, щоб таке уявлення з дитинства увійшло в побут і стало звичним.

Весь перший поверх займав відділ Лінійного Щастя. Тут панувало владарювання Федора Симеоновича, тут пахло яблуками та хвойними лісами, тут працювали найгарніші дівчата і найкращі хлопці. Тут не було похмурих бузувірів, знавців і адептів чорної магії, тут ніхто не висмикував, шиплячи та кривлячись від болю, з себе волосся, ніхто не бурмотів заклинань, схожих на непристойні скоромовки, не варив живих жаб і ворон опівночі, у повний місяць, на Івана Купала, у нещасливі числа. Тут працювали на оптимізм. Тут робили усе можливе в рамках білої, субмолекулярної та інфранейронної магії, щоб підвищити тонус кожної окремої людини та цілих людських колективів. Тут конденсували і розповсюджували по всьому світу веселий, безтурботний сміх; розробляли, випробовували та втілювали моделі поведінки та стосунків, що зміцнювали дружбу та руйнували розбрат; переганяли та сублімували екстракти горепотамовувачів, які не містили жодної молекули алкоголю та інших наркотиків. Зараз тут готували до польових випробувань портативний універсальний злобоподрібнювач і розробляли нові марки найрідкісніших сплавів розуму та доброти.

Я відімкнув двері центрального залу і, стоячи на порозі, помилувався, як працює велетенський дистилятор Дитячого Сміху, схожий чимось на генератор Ван де Граафа. Тільки на відміну від генератора він працював цілком безшумно і біля нього добре пахло. За інструкцією я мав повернути два великих білих рубильники на пульті, щоб погасло золоте сяйво у залі, щоб стало темно, холодно і нерухомо, — коротше кажучи, інструкція вимагала, щоб я знеструмив дане виробничне приміщення. Але я навіть не вагався, позадкував у коридор і замкнув за собою двері. Знеструмлювати щось у лабораторіях Федора Симеоновича здавалося мені просто блюзнірством.

Я повільно пішов коридором, розглядаючи кумедні малюнки на дверях лабораторій, і на розі зустрів домовика Тихона, який малював і щоночі змінював ці картини. Ми потисли один одному руки. Тихін був славний сіренький домовик із Рязанської області, засланий Вієм у Соловець за якусь провину: із кимось він там не так привітався чи відмовився їсти гадюку варену… Федір Симеонович прийняв його, вмив, вилікував від застарілого алкоголізму, і він так і прижився тут, на першому поверсі. Малював він пречудово, у стилі Бідструпа, і славився серед місцевих домовиків розсудливістю й тверезою поведінкою.

Я хотів уже було піднятись на другий поверх, але згадав про віварій і подався в підвал. Наглядач віварію, літній реабілітований вовкулака Альфред, пив чай. Побачивши мене, він спробував