Українська література » Фантастика » Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

Читаємо онлайн Душниця - Володимир Костянтинович Пузій
чи варто…

— Ну от. Ви все знаєте, дід став відомим не одразу. Актори толкові йти до нього не хотіли, старі п'єси всі вже, як він пише, багато разів ставили. І от він працював у Народному театрі, «це все було тоскно і принизливо, і абсолютно безнадійно». А потім дід прочитав «Гірську луну» Мамлея. Поема тоді якраз була дуже популярна, і дід вирішив, що треба з неї робити спектакль. Він домовився з Мамлеєм. Тобто як домовився… угоду підписали, але дід додав до неї один пункт… Потім через цей пункт вони добряче посварилися.

Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.

Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам'ять уривки зі щоденників.

Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!

Моя!

Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.

— …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять. І ще він боявся. Він ніколи цього не демонстрував, завжди, скільки тих інтерв'ю не передивишся, тримався упевнено, але насправді він дуже боявся. Цілісіньке життя він жив із цим страхом і боровся з ним. «Завжди знайдуться охочі переконатися у твоїй слабкості. Хтось ненавидить тебе, хтось заздрить, хтось просто такий правдолюб із…» гм… ну, це він так писав… «…із шилом в ж… в попі, і йому обов'язково треба відновити історичну справедливість». Мій дід почав грати роль талановитого, успішного режисера. Перетворився, так би мовити, на людину у футлярі. Ніколи не визнавав помилок. Публічно — не визнавав, а в щоденниках нотував кожну. Його ненавиділи, ним захоплювалися, але, як він писав, головне — з його думкою рахувалися. Він так думав, — уточнив Курдін враз захриплим голосом, — що це — головне. А потім це стало єдине, чого він прагнув. Ви ніхто цього не знаєте, а він усе-таки був хорошим дідом, правда. Удома, коли забував про роль. Тільки робив він це дедалі рідше. Він боявся, зрозумійте. Він дуже боявся бути смішним. Я… от ви, певно, думаєте, що я неправий. Ну, там «сміття з хати» й таке інше. Але ж ви не читали його щоденники, а я читав. Наприкінці… коли він уже нікого до себе не пускав, окрім мами і бабусі, він ще писав. І він… знаєте, він страшенно шкодував, що не зізнався й не попросив пробачення. «Воно не варте було того. Це жахливо визнавати, а ще жахливіше — розуміти, що усе, що все життя — не те, не так. Намарне, в нікуди; а можна було ліпше, легше, чесніше. А вже ж не вибачишся».

Курдін провів правицею по волоссю і зітхнув.

— Ну от, дід не встиг вибачитися. І загалом… але так сталося, що я прочитав ці всі його щоденники. Ну, я збирався, якщо чесно, підготувати звичайний проект. — Він глянув угору, на Сашка. — «Не заморочуватися». А прочитав і вирішив, що це шанс. Певно, останній його шанс вибачитися, — сказати правду.

Мелодія залунала гучніше й раптом урвалася.

Сашко врешті упізнав її. Упізнав би й раніше, але ж не звик слухати ось так: у залюдненому місці, засвітла.

Довкруж плескали, багато хто підвівся. Сашко теж плескав, засунувши теку між поруччя.

Потім оплески стихли, і в тиші, що запала вмить, хтось із комісії оголосив його прізвище.

— Ні пуху, — прошепотів Лебідь.

Сашко відв'язав від поруччя дідову кульку й почав спускатися, відчуваючи, як мокріють від поту долоні, як німіють кінчики пальців.

Про теку він згадав біля самої трибуни, але повертатися за нею, звісно, не став.

* * *

Їм тиснули руки, плескали по спинах, вітали, хтось із батьків зігнав усіх на сцену і клацав «мильницею», і Сашко насамкінець уже не відчував ані радості, ані гордості, лише байдужість і втому.

Потім усі опинилися в гамірному, освітленому яскраво-жовтими лампами фойє. Разом з усіма Сашко рушив до виходу, але згадав про теку, вона так, певно, і стирчала поміж поруччям — це був привід, він крикнув, аби не чекали, і побіг назад до зали.

Двері вже замкнули. Сашко смикнув кілька разів за ручку, повернувся й рушив до сходів. Кулька пливла поряд, майже невагома. Мелодію вже не наспівувала.

Завмерши на верхній сходинці, Сашко спостерігав, ж розходяться однокласники. Курдін ішов рівно, усміхався у відповідь на прощальні вигуки, інколи махав рукою. Сашко згадав, яким був Курдін ще у вересні… і яким був він сам.

Завтра, подумалося, нам обом, певно, перепаде на горіхи від класної. Переможців не судять, але ж на передзахисті я виступав із геть іншою доповіддю.

Чомусь Сашко був упевнений, що і текст, принесений до школи батьком Курдіна, добряче відрізнявся від проголошеного сьогодні.

Нащо так вчинив Курдін, хоча б зрозуміло. А Сашко — навіщо? Невже тільки через заздрощі до його успіху?

Хотілося б вірити, що — ні. Що, наприклад, — через те, що соромно перед дідовою кулькою. Чи задля поваги до дідової пам'яті.

Так думали інші — ті, хто сьогодні вітав і захоплювався ним.

А Сашко не знав.

Усі нарешті розійшлися, і він спустився, щоб забрати куртку. Тітки-гардеробниці незадоволено зиркнули на нього, вони вже самі були одягнуті, одна, затиснувши підборіддям хустку, поправляла неслухняні пасма, друга длубалася у старій полотняній торбині, чимось там шурхотіла. Сашко дочекався, доки звернуть на нього увагу. Накинув куртку, затягнув блискавку і ступив у ніч.

Добре, подумав, що ніхто не здогадався мене дочекатися.

Але дехто здогадався.

Ліхтарі тут були розбиті, всі, крім одного. Чоловік стояв просто під цим, єдиним уцілілим, у калюжі благенького світла, — і мружачись від диму, курив.

Плащ на ньому був того-таки синього відтінку, як море на полотнах Носинського.

— Привіт. — І ледве помітний акцент теж ніде не подівся. — Я чув твій виступ.

— Як це чули? — здивувався Сашко. — І хто взагалі ви такий?

Незнайомець повів плечима:

— Я був у залі, це не заборонено. — Він погасив недопалок, роззирнувся у пошуках смітника і, не знайшовши жодного, так і лишився з недопалком у руці. — Ти гарно говорив. Мабуть, йому сподобалося.

— Хто ви? Я покличу на допомогу, так і знайте.

Відгуки про книгу Душниця - Володимир Костянтинович Пузій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: