Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Я повторив, що він тоді мене спитав, перш ніж викинути з експресу в Азію.
— Чи ви забули вже про свої марксистські догми? Ви ж у це вірили. Зрештою, і Бєрдяєв вірив. Людина рано чи пізно запанує над Історією.
— Може, й запанує, — але що ви робите, — Вєнєдікте Філіповічу, ви прирікаєте на вічне прокляття усе людство! Історія є єдиним способом спілкування Бога з людиною, а так не Бог промовлятиме до нас крізь століття і діяння людські, а — варшавський математик! — Він знову почав товкти головою об стіну. — Варшавський математик! — Луп! — Хворий ідеаліст! — Луп! — Вєнєдікт Єрославський!
— Сам ти невиліковний ідеаліст, — пробурмотів я.
— Я? Я вірю в ідеї для людей, з любови до людей — з цієї стражденної, божевільної російської любови до людини! А ви, ви вірите в ідеї для ідей, з любови до ідей, ви вже живете серед ідей! І така буде ваша Історія, такою буде ваша аполітея: Крига! Крига! Рай для бухгалтерів і бездушних рабів!
Я змусив себе залишити осторонь лихі емоції і зважити слова Зєйцовa самим лише розумом. (І одразу подумав, а слід було власне розлютитися!
Занадто пізно).
Бо в чому ачуховець може мати тут слушність… Адже в його словах бриніла певна очевидна правда. Всі оті студенти, які живуть щодня між книжками, бо між людьми жити не здатні, які живуть між словами, числами й ідеями, бо між теплими тілами їм немає життя, у теплих тілах вони знаходять лише об’єкт відрази й озвіріння — на відміну від ідеальних уявлень про тіла… Мислителі, винахідники, шукачі Істини всіх епох, усі ті Ніколи Тесли, які ніколи не одружилися і насамперед зауважать красу математично описуваної машини, ніж незрілу, незавершену красу панни Філіпов, — усі ті, хто своєю щирою пристрастю штовхає світ уперед, — хто формує образ майбутнього світу… Про що вони снять, про що мріють? Чого прагнуть в електрівнях своїх накрутних сердець? Криги! Криги! Світу й людини під Кригою, Історії під Кригою! Тоді вони, далебі, будуть найбільш практичними, найбільш життєвими з-поміж людей, — коли мова першого ґатунку погодиться з мовою другого ґатунку, — коли вже не залишиться найменшої різниці між реальністю ідеї і реальністю матерії.
Під Кригою буде неможлива жодна винахідливість, жодна ориґінальність, — але під Кригою вона буде непотрібна, оскільки істина думки відповідатиме безпосередньо істині досвіду, й операція на ідеях, які оповідають про світ, зведеться до простої операції на рахівниці. Й справді абаки ідей, ідеометри, — вони, ймовірно, постануть передусім. У Царстві Пітьми філософ буде математиком, а математик — генералом-громовержцем. Стереометрія поглядів стане повсюдно зрозумілою мовою, а мова Тайтельбаума, єдина тоді можлива, — знаряддям абсолютної Істини.
— Істина, Зєйцов, — сказав я уголос, — буде світом утіленої Істини. Чи була б вона немила Богові?
— Якби Богові йшлося про Істину, то він би створив собі логаритмічні лінійки замість людей!
І плюнув на мене брудною мокротою.
Я устав, підніс лампу. Він далі бився головою об стіну. Луп, луп, луп.
— Чому ви не прийшли, не сказали? — тихо запитав я. Тиша стояла тепер поміж нами, ота тиша для духівника та грішника. Він зіщулився біля моїх ніг. — Чому ви не зізналися, що вам на серці лежить? Чи ви справді вже таким тираном мене бачите, що тільки стилет може мене напоумити, тільки лезо холодне я в серці відчую? Ми ж знайомі.
— Я знав вас, так. Тоді, під Кригою. Але тепер. Коли ви сюди повернулися через роки. Що я знаю. Господин председатель Єрославський! — Він заскреготів попсованими зубами. — Як могло статися, що ви приходите з порожніми кишенями, а вони дають вам мільйони, перше крісло у великому, мов держава, підприємстві, що купують у вас на віру таємні технології, а також лише на слові про майбутню Історію, обчислену вами, будують цілу політику. Як це так! Ви написали оту «Аполітею», так. Ви син Батька Мороза, так. Ви стоїте в чорному блиску, так, уже в експресі ви були як лютовець. Але чи це будь-що пояснює? Як це так, Вєнєдікте Філіповічу! — Він подивився на мене диким поглядом. — Ха, ви навіть самі себе про це не запитали, така це для вас очевидність! І не поглянули в дзеркало. Ви ошукали їх із ходу. Як і всі перед вами: самозванці наші русійські, пророки землі, святі жебраки, як Мартин, як ваш Пілсудський, як Распутін — як Распутін… Распутін! — Тут він знову почав плюватися. — Ви осліпили їх своєю чорною Істиною! Я знаю це ще від марксистської братії, сам Троцький. — Хто він? Клятий Математик Історії!
Я вийшов. Державник, позіхаючи, замкнув на ключ темну камеру.
Це лунало мені вслід із неї, коли я віддалявся угору коридором: ритмічний стук і пекельне скавуління пригніченої душі.
— Математик! Боже мій, чому я не убив гада!.. Математик! Я знав! — Вив Зєйцов із глибин кривого стального колодязя. — Математик! Математик! Матееемааатииииик!..
Про колективну душу й диктатуру милосердя
Дощ розмив образ міста, барви й форми мороскляно розливалися мені на зіниці. Ми в’їхали в лівобережний Іркутськ з боку кварталів бідноти, через Каю, Іркут і Кайську гору, в північні квартали Уйської. Падало вже майже цілий день без перерви, коні ковзалися у грязюці. Місто Тигра й Соболя плавало під дощем, розм’якле, неконкретне. Першими впали трупні щогли, я не побачив жодної на Московському Тракті, на рогачках, ані згодом в Уйській. У лютий мороз принаймні краєвиди стояли чіткі, ясні, відкриті до обрію у кришталево чистому повітрі: після настання Відлиги Господь Бог протягнув по склі брудною ганчіркою.
Державники обрали лівий берег, оскільки він упродовж останніх тижнів не дуже цікавив основні політичні сили, що тримали Іркутськ у стані революційного терору. В нетрях північної Уйської — а я бачив тільки шереги буд і низьких куренів, запалих у мокру землю, уже вкритих барвою землі, — народилася була партія Селянської Самопомочі, проте
