Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Мистецтво роздавати милостиню, — сказав я Фішенштайнові, — полягає у здатності до абсолютного еґоцентризму. Чому ви сидите такі похмурі, наче духа собі визіхнули?

Фішенштайн важко зітхнув, згорбив огрядне тіло під лискучим святковим халатом, примружив повіки на чорноті й білости.

— Що ж, високоповажний пане Ґерославський, я тішуся, тішуся, тільки завжди думаю я при цьому отак нерозумно: ти тішишся, Фішенштайне, а якби ти не був Фішенштайном, а іншим євреєм, однаково побожним і у Слові Божому обізнаним, чи ти б тоді теж тішився, га? І я вже тішуся менше, адже те, що тішить одного Фішенштайнa, тішить лиш одного Фішенштайнa, а те, що радувало б кожного єврея на Землі, ба, що я кажу, що радувало б кожну людину, — тільки така річ втішила б, мабуть, і Господа. Зробиш щось проти ближнього — його не втішиш, тому не втішиш і Господа. Але, щоби вчинити таку річ, яка кожному, народженому від чоловіка й жінки, була б мила… Чи ви коли-небудь вчинили таку річ? Га?

— Наше Товариство Промислу Історії, — сказав я, машинально обертаючи ціпком, — я щиро вірю, воно принесе благо всьому людству. Значит, обчислена мною Історія буде Історією цивілізованою, обласканою, зручною і лагідною. Адже досі ми жили в хащах, Фішенштайне, ми жили в хащах.

Єврей хитав масивною головою, клейнод ночі виблискував йому з-під сивої гриви, гідної Ісаї та Мойсея.

— Ах, бачите, пане Ґерославський, уся мудрість походить від Бога. Але знання — уже не все від Нього. Дерево пізнання добра й зла, плоди з якого з’їли Прабатьки, не тому Бог оголосив небезпечним, що воно у плодах своїх містить брехню, а тому, що родить правду. Людина прагне до мудрости, а це завжди здоровим виявляється для її душі, втім людина, що прагне знань, — вона не знає, чи до неба, чи до пекла простує. Кожне діяння таке, що змінює óбраз світу й людини у світі, що до нових знань її пхає, — а це великий азарт для душі. Чи мудро, отож, для благочестивого юдея присвячувати життя, щоби зірвати черговий плід із дерева пізнання? Це не мудро. Це не мудро.

… А світ бо змінюється і без нас, і супроти нас; людина змінюється так чи інак; самі, живучи в світі й серед людей, ми змінюємося. Тридцять років тому — хто про якісь студені метали думав, хто розробляв крижлізні машини, кому люті й тунґетити й тьмітла снилися? Наші онуки житимуть на Землі Криги по-іншому. Ми живемо по-іншому, ніж наші діди. Чи можемо ми повстати проти Історії як витвору Лукавого й відмовитися від усього, що походить з небезпечного знання? Мабуть, найдальші від помилки оті пастирі, що життя ведуть серед овець на чистих зелених луках, де з покоління у покоління не змінюється нічого, навіть крій вбрання.

… Проте Історія їх оминає; Історія діється поза ними. Хто з мартинівців мав рацію: ті, хто стверджували, що тільки під істиною Криги Історія точиться, відповідно до промислу Божого, чи ті, хто казали, що Криза зупинила Історію у її природному перебігу? Бо тепер я міркую собі в глупоті моїй, що Історії узагалі вже немає. Що це кінець, що вона перервалася, розбилася, розтовклася. Не прийде Месія до вибраного народу, й не встануть мертві згідно з вашим Одкровенням. Кінець світу вже відбувся — тепер ми маємо те, що відбувається після кінця світів, тобто не владу Божої Історії, а владу Історії людини. Т е п е р І с т о р і ю р о б и м о ми. Товариство Промислу Історії, Акціонерне товариство Ґерославський, Поченґло й Фішенштайн! А позаяк і цей плід знань ми зірвемо, то повстануть між живими всі померлі — не задля того, щоби сповнити бачення Фйодоровим христосівців, а тому, що людині так, власне, привиділося. Чи буде це мудро? Чи буде це добре? Це буде можливо, — а тому необхідно, пане Ґерославський. — Він ковтнув холодного чая. — І ви мені це обчислите.

— Я вам це обчислю.

Почав крапати дощик, і всі ми перебралися униз, усередину Вежі. У моєму покої Саша Павліч накрутив рипливий патефон (чергову здобич Зєйцовa). Ми мали платівки з німецькими аріями й військовими маршами, а також одну з російськими піснями; її крутили знову й знову. Коли я туди зійшов, якісь люди вже танцювали при світлі гасових ламп і свічок, розставлених на похилих меблях. Я упізнав одного з наших студничих майстрів; жінки були добровольцями, приділеними до уряду ЗДС, а також дружинами державників. Спершу я хотів було їх прогнати, проте був у надто хорошому настрої, і махнув рукою. У сусідній кімнаті грали в карти. Я зазирнув туди з чаркою у руках й одразу ж повернувся. Дощ розпáдався сильніше, і коли я відійшов на інший кінець коридору, сталевий стукіт крапель, які лупцювали Вежу, майже заглушив жваву народну мелодію. Молодец у розхристаному мундирі обіймався там у тіні з повногрудою девушкою з монгольськими рисами обличчя, вони сопіли дуже голосно. Постукування дощу заглушило мої кроки, вони не почули мене. Я стояв і дивився, потягуючи терпкий алкоголь. Дух ночі балу в губернатора сів мені на плече, забовтався в оці: тіло плюс тіло плюс тіло плюс тіло… usque ad nauseam. Пухкою ручкою вона копирсалася йому в розстебнутій матні. Я постукав тьмідинометром у стіну й нагримав на них, що вони тут таке непристойне видовище влаштували. Парочка дременула, зашарівшись од сорому.

Я повернувся до себе. Майстер кудись зник, з’явилися нові гуляки; я не знав нікого. Я поставив порожню чарку на шабатурі з геологічними картами, ціпок кинув під шезлонґ. Адже попереду робота, слід переглянути стос паперів, ухвалити різні рішення, слід зайнятися Чорною Оазою, слід визначити межі кордону довкола Останньої Ізотерми, слід підтягнути транспорт до основних родовищ тунґетиту, радники Поченґла вже сперечаються: чи прокладати залізницю, чи покластися на водні шляхи; клопіт буде також із транспортуванням трансмутаційних машин, промислових Бомб Тьмітла й великих теслектричних індукторів до Архімолотів. Через Владивосток, і Транссибом до Байкалу? Була й інша пропозиція: позаяк пан Порфірій мав таку гарну угоду з Гарріманом, краще закупити важку техніку через його аґентів в Америці, за кошти тамтешніх банків Фішенштайна, й доправити одразу через Чукотку Аляскінським Тунелем. Так було б найшвидше й найбезпечніше, за умови, однак, що вляжеться