Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Ну то ми пішли до комісара Центросибири. Васілій Пєтровіч пораненого камрада справді упізнав, хоча й не виявив бажання пригадувати давніх їхніх приятельських стосунків. У відповідь на запитання, чи виписував він пропуск такій ото девушке, на прізвище Єлени Муклянович, або на будь-яке інше, він негайно почав допитуватися, примруживши налиті кров’ю очиці: а хто це? А хто отой, що питає? А из-за чего тревога такая? А чий політичний інтерес? А красавица — чому вона так по-буржуйськи на цьому образкý одягнена? Полька, га? Полька? І я вчинив щось дуже нерозумне, бо назвав Васілію Пєтровічу моє справжнє прізвище й справжні обставини справи. Проте було Літо, та й той від народження був не дуже метикуватий, — не асоціював, не впізнав, жодна світінь не обмалювала йому очевидности. Врешті-решт Васілій чесно вивчив автопортрет панни Єлени й заявив, що така громадянка ніколи не отримувала від нього бумагу, чи навіть бодай на неї схожа.
Я подякував, вийшов у коридор. Її немає серед живих. Я сплюнув у плювальницю рештки махорки. Малий лєнінець ще намагався мене втішати. Я сів на стілець біля білоокого вікна, випрямив уражену сколіозом спину. У больнице смерділо кислою хімією і старою кров’ю. Запліснявіла волога висіла у повітрі. За вікном дедалі голосніше тарабанив дощ. Спершись на підвіконня, я відчув, як холод віє крізь щілини в стіні, мене тягнуло до цього холоду. Стінами бігли звивисті тріщини, із них щирилися брунатні ясна цеглин і зуби покришеного будівельного розчину. Увесь Іркутськ валиться.
Що ж тепер, запитує жалісливий комуніст, може, підете розпитаєте її родичів? Я знизав плечима. У неї тут немає родичів. Почекаємо на старшу сестру. Чи, може, Васілій нам правди не сказав? Ну, сказав, не сказав, чи ж якась правда тепер узагалі існує?.. Я сплюнув майже насухо. Мальчик-лєнінець бачить, що справа дуже душевна, та й ну ж бо вигадувати фантастичні втішання. А може, ваш друг сплутав її з пацієнткою! Може, вона взагалі не працювала тут охочою, вписаною у реєстри, а лише раз чи два допомогла з доброго серця, навідавшись до шпиталю, а він її акурат тоді зауважив, і так подумав. Вона чимось хвора? Ну бачите! А може, просто когось знайомого тут відвідувала. Може, врешті, це діялося ще за пересунутого фронту, коли «Святу Трійцю» утримували троцькісти або бомбо-есери, потім частина персоналу втекла, боячись звинувачень у зраді, адже й так майже всі тут добровольці, — бо чи хто їм платить якусь платню? Чи заробляють вони на лікуванні хворих? Ні! Ось вона, зоря комунізму: безкорислива допомога чужій людині, яка цього потребує. А той, хто хоче визискувати страждаючих і конаючих, той слушно втікає від народної справедливости! Так утік старий ординатор Кессельман, який мене ще спочатку тут докупи складав, так утік знаменитий хірург Бусанський, доктори Варамій, Конєшин, Альгольц-Штраєр, сам директор Путашкевич, кажуть, буцімто попередньо спустошивши всю лікарняну касу, о, для таких одразу мотузка й ліхтар…
Конєшин! То тут працював доктор Конєшин? І що з ним потім сталося? Лєнінець підхопився й одразу ж каже: Конєшин утік із націоналістами, працює у колишньому Міському шпиталі. Але що це? Хто вам цей доктор? То ви вже не девушку шукаєте?
Я вибіг на вулицю, поспіхом сховавши малюнок. Лило наче з відра. Я вирушив на схід, маючи намір повернути на першому ж перехресті на південь. На перехресті почулися постріли; пробігли люди, ховаючись за виступами й рогами. Після катастрофи Собору слід чекати неспокійної ночі, троцькісти будуть намагатися скористатися цією нагодою. Я пішов обхідним шляхом, через Большую та Ивановскую. У зруйнованому пасажі Второва ховалася група озброєних кіннотників з зарядженими ґвинтівками під накидками, які тільки й чекали знаку до атаки. Я не знав, чи це ще лєнінці, чи форпост уже якихось інших історіоробів. Було надто темно, тож навіть без дощу, який періщив в обличчя, можна було розгледіти лише анонімні силуети, тіні на тінях.
І так вулиця за вулицею. Хтось за кимось женеться, хтось у когось стріляє, хтось когось кличе крізь бурю… Лубум, лубум, лубум! У хмарах над Іркутськом кресонула блискавка, я побачив, що стою перед будинком Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук. Позаду в місті революціонери все ще запально стріляли, поцілені верещали, плакала дитина, панічно іржав кінь. Лубум, проходило крізь землю здригання від ударів Молота Тьмідини. Я увійшов усередину.
Головна зала Обсерваторії тріснула навпіл, уся західна сторона лежала в руїнах. Я ступав по румовищах, спираючись на ціпок. Важко зорієнтуватися у напівтемряві… Я запалив сірника. З відлущеного фраґменту фрески на мене поглянуло оленя, котре розглядало себе в зеленому озерці. Лубум! Чому ніхто не вимкнув прототипу доктора Тесли? Він і б’є отак усі ці роки після його втечі. Може боялися пекельної машини? Через звичайне марновірство? Саша не розповідав, що тут далі сталося: він уже не вертався сюди після падіння Цитаделі. А, прецінь, сама лише апаратура тут містить пуди тунґетиту!
Я не входив у темні коридори, у викручені в німій істериці двері в потрісканих стінах. Пітьма й тиша: занедбаний храм науки. По кутках журяться духи теслектрики й післяóбрази лютих. Чутно тільки дощ, який цюркотить рясними потоками. Щось прошмигнуло в темряві, зашурхотіло, запищало. Я не запалив наступного сірника. Кіт? Миша? Пацюк? А може, тут живуть якісь бродяги, може, сховалися від вуличних боїв інші люди.
Я зіп’явся на завал висотою до половини грудей і зістрибнув на інший бік. Вихід на подвір’я заступав гігантський стос дрібного сміття, міцно склеєного грязюкою і жорствою. Довелося б хіба що попід одвірком навкарачки протиснутися, прочовгати. Я повернувся до повороту, ввійшов у бічну залу; якщо пам’ять мені добре замерзла, це було приміщення за складом Тесли, де він випробовував свою чорну котушку, — у довгій стіні тут мали б бути два вікна, що виходять у двір. Я стукав по стіні ціпком, лічачи кроки від кута. Нарешті рама, — але шиби відсутні: осідаючий будинок випхав мороскло із лутки. Я натиснув, — віконниця зірвалася із завіс. Лубум. Я визирнув у двір. Шшшшшшшшшш.
Ударив розряд блискавки. Я нічого не побачив. Лубум! Ударив другий розряд. Замерехтіла сотня крихітних очиць, втуплених просто в мене. Я мало не перекинувся, відсахнувшись назад. Пацюки нерухомо стояли
