Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

незбагненного, неймовірного, що ні-ні та й трапляються з людиною в нетипових ситуаціях. Доходжу до думки, твердої і переконаної, що в людському організмові закладені потужні резерви сили — на всякий, як кажуть, пожежний випадок. Вони нам не підвладні. Ми ще не можемо ними користуватися за звичайних ситуацій у щоденному побуті. Але така можливість у людини може раптово виявитися в хвилини небезпеки, в екстремальних ситуаціях, що загрожують її життю. Подібних прикладів історія знає чимало. Ось хоча б один з них: рятуючись від погоні, втікач одним махом перестрибує двометровий паркан, чи розсовує сталеві прути в огорожі, що за звичайної ситуації він їх не розсуне і на два метри вгору не стрибне… І знаєте коли це з ним трапляється? Під час провалу в пам’яті — це спільне для подібних історій. Коли його наче полосоне чорна блискавка… Що до мене. Думаю, що для того, щоб вчинити подібне, мені в ту мить не була потрібна додаткова фізична сила, а… Так, так, зайві секунди, протягом яких я подолала десять метрів і випередила змію… Всього лише зайві секунди. Де вони взялися? У звичайному житті, в побуті їм і справді нізвідки взятися, а ось в екстремальній ситуації, коли над твоєю дитиною нависає смертельна небезпека…

От я і певна: крім резерву фізичної сили, у глибині нашої пам’яті закладений ще один, незнаний нам резерв. Що дозволяє нам за певних обставин керувати часом… Так, так, самим часом. Себто «розтягувати» мить, коротку мить, тривалість якої дозволить нам уникнути небезпеки. Під час вивільнення такої сили, що розтягує час, даючи нам додаткові секунди і настає від перенапруги «провал у пам’яті», що з’являється в образі чорної блискавки… Фантастика? Не знаю. Іноді мені здається, що це фантастика. А тому незбагненна нам. Іноді ж здається реальністю, тільки теж нам незнайомою…

Але загалом запаси міцності нашого організму, наші можливості нам досі ще невідомі.

Замислившись, Софія Віталіївна гладила браслет з брелоком, на ланцюжку якого звивалася змійка із світлим хрестоподібним малюнком на піднятій голівці…

— Звідтоді ефа — мій талісман, — посміхнулась пані професорка. — Браслет з брелоком у вигляді змійки завжди зі мною, де б я не була, куди б не їздила ось уже сорок з чимось років. І звідтоді нештатні ситуації обходять мене стороною. І я іноді думаю: якщо ефа зі мною, смертельно небезпечна змія, значать лихо мене обмине. І дочка любить цю змійку. Вірунька моя, яку ефа колись хотіла убити…

А я звідтоді в людину вірю.

У її неподоланність.

У кожному з нас на випадок лиха, на чорний день закладено такі резерви живучості, нам ще до кінця незбагненні, чи не фантастичні сили, можливості, що хомо сапієнса, рід людський на планеті Земля, допоки він володіє чорною блискавкою ніхто не зможе подолати. І — ніколи. І ні за яких обставин, адже рід людський створений для життя. Як птаство для неба.

ТАЛІСМАН ДАЛАЙ-ЛАМИ

Коли озброєний двома пістолетами терорист-одиночка 21 січня 1969 року вирішив пристрелити А. І. Брежнєва під час зустрічі в Кремлі космонавтів, він, звичайно, ж не знав про те, що в Заріччі, на дачі в генсека вже другий тиждень жив кіт Лама — не простий представник котячих, а майже легендарний, в існування якого ще сьогодні багато хто не вірить, містика то, мовляв, в крайньому разі, красива побрехенька, себто легенда.

«Ну, замах… Зрозуміло… Але… при чім тут якийсь… кіт? Бодай із далекого, незнаного нам Тібету?» — можливо запитаєте ви.

А при тім. Та дивовижа прожила в Генерального секретаря ЦК КПРС під Москвою на заміській дачі в Заріччі тринадцять років і не раз рятувала свого хазяїна від вірної загибелі — принаймні, двічі, то вже точно. Ви думаєте, то був такий собі котик-вуркотик, якийсь там патріархально-сільський мурчик, що інтимно треться об ноги господарів і муркоче свою безконечну котячу пісеньку? І при цьому, як писав колись поет, «кіт-воркіт біля воріт чеше лапкою живіт»?

Га-гай! Ви навіть уявити не можете, що то був за воістину доленосний для його господаря кіт! Диво незбагненне! Ні в кого більше з кремлівських небожителів, бодай і членів політбюро, тодішніх живих богів СРСР не було такого незбагненно-незвичайного кота! Як точніше — містичного! Та ще й за зовнішніми параметрами то був не якийсь там котятко, а цілий, даруйте, котяра! Здоровенний, кілограмів під двадцять! А від того, що був пухнастим, то здавався ще більшим. Сам чорнющий, аж вороний, з такими проникливо-пронизливими жовтими і до всього ж ще й розумними очима, що як гляне, бувало, на кого, так у того одразу ж мороз по спині!.. Прямо котюга, якого ще треба пошукати! Не тільки в Кремлі більше ні в кого подібних котів не водилося, а й у всій Москві! Ба, навіть, у всьому тодішньому есересері! Тільки у генсека керівної та спрямовуючої і був.

А вже якої породи, того в Москві ніхто — та й сам генсек — не знав.

Довідку ж йому дали загальну, яка мало що прояснила: кіт належить до ряду хижих ссавців родини котячих. Рід включає 25 сучасних видів, серед них: лісовий, бенгальський, лівійський, якого вважають одним з предків кота свійського, хаус, рись, каракал та ін. У Єгипті коти свійські існували близько 4000 років тому, в Європі — 2000 років. Поширений скрізь, де живе людина. Проте легко дичавіє…