Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
Між мною і донечкою відстань була метрів з десять.
Безконечно довгих десять метрів, що мені в ту мить видалися довшими за стометрівку, яку я, будучи студенткою, не раз бігала і навіть брала якісь там призи. Отже, метрів з десять відділяло мене від донечки.
А донечку від змії — менше метра. Та й ту відстань вона скоротила, наблизившись до змії. Те наближення змія сприйняла як загрозу нападу на неї, зашипіла і почала піднімати голову з розкритою пащекою, з якої висовувався тремтливий язичок…
Мені здалося, що очі її горять злобним вогнем.
Вона загрозливо піднімалася перед моєю донечкою і до того чудовиська Вірусі було і зовсім близько.
Ефа піднялася вгору сантиметрів на тридцять і стояла на хвості, з боку в бік розкачуючись… Вона готувалася до стрибка.
Я знала, що буде далі: кидок вперед, що його навіть поглядом не встигнеш зафіксувати, удар, укус і…
І — все. Донечки в мене немає.
А я наче паралізована застигла од неї в десяти метрах, розуміючи — на рівні підсвідомості, — що випередити змію я аж ніяк не встигну, для цього мені не вистачить кількох секунд. А змії вистачить і десятої частки секунди.
Отож я з жахом збагнула, що мені просто не вистачить кількох секунд першою добігти до Віруньки, схопити її на руки і відскочити в бік. Або загородити її собою — тоді нені доведеться гинути.
Все. Кінець. Я була вже мертвою, але ще живою. А, може, навпаки, ще живою, але вже мертвою. І в ту мить мене наче струсонуло і настав блискавичний провал у пам’яті…
Не пам’ятаю, що було далі. Навіть приблизно. Розум ніби відключився і моїми діями, здається, почала керувати якась невідома мені сила, але ажніяк не моя воля…
В тім провалі — миттєвий спалах чорної — хіба буває така в природі? — блискавки.
Отямилась я не знаю через яку мить. Мабуть, скороминувшу, не підвладну людській свідомості.
Отямилась я з донечкою на руках. Боже мій, я першою встигла добігти — долетіти? — до неї. Схопивши крихітку на руки, відскочила з дитиною в бік, а ефа, вже приготувавшись, стрибнула вперед. На те місце, де стояла моя донечка. Але там її вже не було. Вона була в мене на руках, а я, схопивши її, відскочила вбік.
Встигла, здолавши десять метрів швидше, як змія один метр.
Звиваючись, ефа швидко поповзла геть до малини і зникла в її заростях.
І досі не можу пояснити той феноменальний стрибок, коли за крихітну частку секунди я подолала десяток метрів, підхопила на руки дочку і за цей час відскочила вбік. І все це в провалі пам’яті, коли мене полосонула чорна блискавка. Це так і залишилося незбагненним. Я безсила пояснити той мій, швидший за блискавку, стрибок до дочки, коли я випередила навіть змію, у якої реакція — над людські можливості…
І — нічого не пам’ятаю.
Тільки чорний провал, під час якого я і порятувала свою крихітку…
Нині їй сорок три роки, вона, як і я, медик, виховує двох діток.
А я досі не можу втямити яким робом її тоді врятувала від найотрутнішої змії Середньої Азії.
Софія Віталіївна знову помацала свій браслет з брелоком у вигляді зігнутої півкільцем змійки з піднятою головою…
— Так, це вона, ефа, — пояснила мені пані професорка. — Не знаю чому, але після того жахного випадку вона довго-довго не йшла з моєї пам’яті. Ще довго-довго стояла увічу, готуючись кинутись на мою крихітку… Навіть коли я, виконавши свій обов’язок, як тоді писали, повернулася з Ташкента до Києва, ефа все ще стояла в мене перед очима. І ні, ні та й приходила в мої сни. В ту мить, як готувалася стрибнути до босих ніжок моєї донечки, яка пропонувала їй ягідки малини…
Звідтоді мене моторошно цікавить і навіть чомусь аж насторожує той провал у пам’яті, під час якого я врятувала дочку. Звідки він узявся?
— Мабуть, від тієї спружиненої напруги, що кинула вас уперед. Вона була такою сильною, що раптово потьмарила вашу свідомість — від перенапруги.
— Гм… Я теж так іноді думаю, не знаходячи іншого пояснення, але де вона в мені взялася, та миттєва сила, більша за мої фізичні можливості?
— Коли матері рятують дітей, вони здатні на подвиги, що їх за звичайних обставин не повторити.
— Але де береться та додаткова сила, необхідна, як ви кажете, на подвиги? Мить тому її не було і ось вона наче нізвідки спалахує.
Неймовірна і непідвладна людині ще секунду тому?
Я цього не знав, а тому мовчав, міркуючи і так і сяк.
— Я теж цього не відаю, — зрозумівши про що я думаю, озвалася пані професорка. — Але звідтоді я почала цікавитися випадками
