Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Вони знайшли тільки гриби і загадкову темну квітку, від якої вкрилися висипкою. В якийсь момент вони вирішили, що сперма не обов’язково має бути з повішеного чоловіка, і після довгого тертя і пихтіння зуміли пролити на неродючу землю кілька крапель своєї власної. А тоді у Великодню Неділю, а вони вже мали по дев’ять років, Палаццо-делля-Сеньйора був прикрашений мертвими тілами викритих вісімдесятьох Пацці-конспіраторів, яких Лоренцо де Медичі повісив з вікон палацу, серед них і архієпископа при повних регаліях, а в цей час Аргалія перебував у місті з іль Макією та його батьком Бернардо в родинному будинку навпроти Понте-Веккіо лишень за три або ж чотири квартали від місця повішення, і коли вони побачили, що всі городяни бігли туди, то жодна сила вже не могла їх утримати.

Бернардо біг з двома хлопцями, наляканий і схвильований водночас, так само як хлопці. Бернардо був людиною вченою, жвавою, миролюбною, і кров його не приваблювала, але повішений архієпископ — це інша справа, на це варто подивитися. Хлопці прихопили з собою олив’яні чашки на випадок потрібних крапель. На П’яцца вони натрапили на приятеля Аґостіно Веспуччі, який голосно демонстрував повну зневагу до кровожерливих мертвих, вигукуючи:

— Курва ти! Курва твоя донька! Курва твоя мати і твоя бабуся, і твій брат, і твоя жінка, і її брат, і її мама, і материна сестра також.

А вони крутилися на вітрі й смерділи. Аргалія й іль Макія розповіли Аґо про мандрагорове замовляння, і він, схопивши чашку, став під архієпископів член. Потім у Перкуссині всі троє хлопців поховали дві чашки, проказуючи, як вони вважали, сатанинські вірші, а тоді почалося довге і безрезультатне чекання на появу паростків рослин кохання.

«Що починається із повішених зрадників, — сказав імператор Акбар до Моґора дель ’Амора, — буде зрадницькою оповіддю».

Спочатку було троє друзів — Антоніно Аргалія, Ніколо «іль Макія» й Аґо Веспуччі. Золотоволосий Аґо, найбалакучіший із трійці, був одним із багатьох Веспуччі, пробивних і сварливих, що мешкали пліч-о-пліч у переповненому міському районі Оґніссанті, торгуючи оливковою олією, вином та вовною по всьому Арно у gonfalone del drago, районі дракона, тому і виріс він лайливим і галасливим, адже в сім’ї ти мусиш бути таким, аби тебе могли почути у гармидері всіх вогнедишних Веспуччі, що репетують одне на одного, як аптекарі або ж перукарі у Меркато Веккіо. Батько Аґо працював нотаріусом у Лоренцо де Медичі, тож після Великодня убивств та повішань йому ніщо не перешкоджало стати на бік переможців.

— Але ж за нами прийде задрипане папське військо, ми ж бо вбили попа, — бурмотів Аґо. — А також військо задрипаного короля Неаполя.

Тим часом кузена Аґо, несамовитого двадцятичотирирічного Амеріґо або Альберіко Веспуччі, невдовзі відрядили з його дядьком Ґуїдом до короля Франції, аби заручитися допомогою для уряду Медичі. Коли Амеріґо вирушав до Парижа, з вогників в очах було легко судити, що його більше цікавить подорож, а не король. А от Аґо було не до подорожей.

— Я знаю, ким стану, коли виросту, — сказав він своїм друзям у перкуссинському мандрагоровому лісі, в якому не було мандрагори. — Я продаватиму бісових овець або ж стану виноторговцем чи ще кимось таким, а якщо зможу пробитися на громадську службу, то стану бісовим писарем, нікчемним, безнадійним діловодом без майбутнього.

Незважаючи на суворість свого канцелярського майбутнього, Аґо любив вигадувати різні історії. Його історії, як і пригоди Поло, були фантастичними морськими подорожами, і хоч ніхто не вірив і слову з того, що він розповідав, проте всі слухали, а особливо любили його вигадку про найвродливішу дівчину за всю історію міста або ж навіть від створення землі. Минуло два роки відтоді, коли Симонетта Кагганео, що вийшла заміж за кузена Аґо Марка Веспуччі, якого поза очі називали Рогатий Марко, або ж Марко Закоханий Дурень, померла від сухот і сповнила всю Флоренцію жалобою, оскільки Симонетта мала чисту і світлу вроду, настільки вражаючу, що не було такого чоловіка, який би, глянувши на неї, не потрапив у полон палкого кохання, не було також і такої жінки; це стосується міських псів, котів і, може, навіть хвороби, що також любила її, і тому жінка померла у віці двадцяти чотирьох років. Симонетта Веспуччі одружилася з Марком, але йому доводилося ділитися нею з усім містом, що він і робив, спочатку з покірною добродушністю, а громадяни того хитрого міста, що на все дивилися крізь пальці, тільки переконувалися у браку клепок у його голові.

— Врода — це громадське надбання, — казав він з ідіотською невинністю, — так само як річка чи золото у скарбниці, або ж світло та повітря Тоскани.

Художник Алессандро Філіпепі малював її багато разів до і після смерти, малював її одягненою й оголеною, як Весну, і як богиню Венеру, і навіть як саму себе. Позуючи, вона називала його «моє маленьке барильце», тому що завжди плутала Алессандро з його старшим братом, якого люди називали «Botticelli» — «Маленьке Барильце» через його цибулеподібну статуру. Молодший Філіпепі, художник, аж ніяк не був схожий на барильце, але якщо того хотіла Симонетта, то він не заперечував і відгукувався на прізвисько.

Такою чарівною була сила Симонетти. Вона могла перетворити чоловіків на що хотіла — на богів чи декоративних собачок, або ж на маленькі барильця чи ослінчик під ноги чи, зрозуміло, коханців. Вона могла наказати хлопцям піти на вірну смерть, аби довести свою любов до неї, і вони би це з радістю зробили, але для такого вона мала надто добру вдачу і ніколи не використовувала своєї величної сили для чогось злого. Культ Симонетти настільки зріс, що люди почали таємно молитися на неї в церкві, тихо бубонячи її ім’я, ніби вона була живою святинею, ширилися також чутки про сотворені нею дива: один чоловік, коли побачив її на вулиці, осліп від її вроди, а один сліпий прозрів, коли її співчутливі пальці торкнулися його хворого чола; дитина-каліка звелася на ноги, аби наздогнати її, а ще одного хлопця розбив параліч, коли він показував сороміцькі жести за її спиною. І Лоренцо, і Джуліано де Медичі божеволіли від неї і на її честь влаштували лицарський турнір; Джуліано ніс стяг з намальованим Філіпепі її портретом, з французьким написом la sans pareille, себто незрівнянна, вихваляючись перемогою над своїм братом у змаганні за її руку; коли ж вони привезли її до покою в палаці, то вже навіть недоумкуватий Марко помітив: щось не так у подружньому житті, але його застерегли, що будь-який протест