Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Дашвонт дуже швидко став однією із найяскравіших зірок художньої студії Мір Саїда Алі, малюючи бородатих велетів, що летять у повітрі на чарівних урнах, патлатих плямистих домовиків, відомих під назвою деви, величні морські бурі, золотаво-голубих драконів, небесних магів, руки яких простиралися з-за хмар, аби врятувати героїв з біди, — все це він робив, задовольняючи живу, фантастичну уяву — хаял — юного короля. Не раз він малював легендарного героя Гамзу на своєму триокому казковому коні, що поборював неймовірні чудовиська всіх видів, і усвідомлював краще, ніж будь-який інший митець, який брав участь у створенні чотирнадцятирічного циклу Гамзи, чим дуже пишалася і втішалася студія, що він зображає уявну автобіографію імператора, що хоч і його рука тримала пензель, але саме імператорове бачення з’являлося на полотні. Кожен імператор — це сума його дій, тому Акбарова велич, так само як і велич його alter ego Гамзи, була продемонстрована не тільки тріумфами над величезними перешкодами — непокірними принцами, реальними драконами, девами та всім таким іншим, але, по суті, і створена цими тріумфами. Герой у Дашвонтових картинах став дзеркальним відображенням імператора, всі сто один митець збиралися у студії й переймали його манеру зображення, серед інших перські майстри Мір Саїд Алі та Абдус Са— мад. У їхніх спільних картинах із зображенням пригод Гамзи та його друзів буквально було винайдено могольську Індію; спілка митців передбачила єдність імперії і, може, навіть реалізувала її.
— Ми разом зображаємо імператорову душу, — казав сумно Дашвонт своїм колегам-малярам. — І коли його дух покине тіло, то він спочине у наших картинах, де знайде своє безсмертя.
Попри мистецькі досягнення, пригнічений стан Дашвонта не поліпшився. Він не одружився, жив життям целібату ріші, а з плином років його настрій ще більше погіршився, так що іноді впродовж певного часу він навіть не міг працювати, а сидів у художній студії й годинами дивився в порожній куток, ніби там було одне з тих чудовиськ, які він роками зображав з такою майстерністю. Незважаючи на дедалі дивнішу поведінку, його і далі визнавали найкращим індійським малярем, який удосконалював свою майстерність під орудою двох перських майстрів, що супроводжували Акбарового батька Гумаюна з вигнання додому. Отже, Акбар викликав Дашвонта, коли захотів реалізувати ідею з усунення наслідків жорстокого вчинку свого батька і нарешті відновити пам’ять про приховану принцесу в історії своєї родини.
— Впиши її у світ, — закликав він Дашвонта, — бо твої пензлі володіють такою магією, що вона може навіть ожити; відклади свої аркуші і йди до нас випити трохи вина.
Власні імператорові життєдайні сили саме тоді тимчасово вичерпалися у зв’язку з неймовірним зусиллям, спрямованим на створення та утримання в уяві своєї дружини Джодги, тож у цьому випадку він не міг діяти прямо й мусив покладатися на мистецтво.
Дашвонт одразу приступив до зображення життя забутої Акбарової тітоньки в цілій серії незвичайних робіт, що затьмарили навіть зображення Гамзи. Ожила вся Фергана: трибрамна фортеця Андижана, що заковтує воду (туди впадає дев’ять потоків, але жоден не витікає), дванадцять гірських вершин над сусіднім містом Ош, а також пустеля, де дванадцять дервішів загубили одне одного у піщаній бурі, а також безліч змій, козлів і зайців. На першій картині Дашвонт зобразив забуту принцесу чотирирічною дівчинкою, що гуляє з маленьким кошиком у величних лісах єтікентських гір і збирає листки та коріння беладони, аби з їхньою допомогою посилити блиск своїх очей і, мабуть, аби отруїти своїх ворогів, і велику кількість містичної рослини, яку місцеві називають аїк от’ї, відому ще як мадрагора. Мандрагора — або ж «людина-дракон», була родичем смертельної беладони, дурману і на перший погляд була дуже схожою на неї; але її коріння мало людські обриси, і воно зойкало, коли його витягувати з землі, так само як люди, коли їх закопують живцем. Глибини її чар не треба пояснювати, бо кожен, хто бачив першу картину, усвідомлював, що Дашвонтів інтуїтивний геній відкриває забуту принцесу, як Просвітлену від народження, котра інстинктивно знала, що треба робити, аби захистити себе і завоювати серця чоловіків, що часто виявлялося тим самим.
Сама картина мала якусь магію, тому що в момент, коли стара принцеса Ґульбадан глянула на неї в Акбарових приватних покоях, то вмить згадала ім’я забутої дівчини, що днями крутилося у неї на язику і не давало їй спокійно їсти.
— Її мати була Махдум Султан Беґум, — сказала Ґульбадан і нагнулася низько над блискучою сторінкою і говорила так тихо, що імператорові довелося також нагнутися, аби почути її слова. — Махдум, саме таким було ім’я матері, останнього справжнього кохання Умара Шейха Мірзи. А дівчина називалася Кара Кьоз, саме Кара Кьоз! — Ханзада жовчно ненавиділа її, аж поки не вирішила натомість полюбити її.
Ґульбадан Беґум пригадала розповіді про марнославство Ханзади Беґум. Щоранку, коли Ханзада пробуджувалася (розповідала вона імператорові), її головна фрейліна мала сказати:
— Ось вона прокидається, Хамзада Бегум; найкрасивіша жінка у світі розплющує очі й оглядає свою вроду.
А коли йшла вшанувати свого батька Умара Шейха Мірзу, то покликачі вигукували:
— Ось прийшла ваша донька, найкрасивіша жінка у світі, яка править у царині вроди так само, як ви у царині сили.
А коли заходила до материного будуару, Ханзада чула щось схоже від самої королеви-драконихи; Кутлюґг Ніґар Ханум, видихаючи вогонь з очей і дим з носа, сурмила про прибуття першонародженої дитини:
— Ханзада, найпрекрасніша у світі, прийшла до мене, аби мої слабкі очі насолоджувалися її вродою.
Але тут народилася наймолодша принцеса від Махдум Султан Бегум. З першого дня свого народження їх назвали Кара Кьоз, що означало Чорні Очі, аби підкреслити надзвичайну силу її очиць, що зачаровували геть усе, на що вони дивилися. З того дня Ханзада помітила зміну у тембрі щоденного захоплення її вродою; нещирости звучало більше, ніж допускалося. В наступні роки було кілька