Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв
А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.
«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»
Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що кілька днів тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».
— Скоро зарожевіє небо, «сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!
— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.
Він натис кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.
— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.
Айт прямував до посадочного майданчика, розміщеного на пласкому дахові бічного крила хмарочоса.
«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»? Може, праве колесо?»
Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком Головного Розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.
Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край майданчика. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.
З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Жодна реклама, жоден промінь прожектора не дерлися під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.
Дев'яносто дев'ять годин п'ятнадцять хвилин. Зараз має сісти перший вертоліт.
І справді, в темному небі серед волохатих новорічних зірок з'явилося ще три червоних. Вони швидко наблизилися, знизились… Спалахнув посадочний прожектор. Долетів гуркіт мотора.
В Айта шалено застукало серце. Він хвилювався не знати чого. В усякому разі не від страху. Власне життя йому здавалося зараз далеко не таким цінним, ніж ота кругла маленька металева коробочка, схована в рукаві.
В коробці лежить чотиригодинна котушка магнітної нитки з записом усієї Наради «наймудріших». Кейз-Олова завбачливість обернулась проти нього самого. Для надійності одночасно вмикалося кілька звукозаписувальних апаратів. Айт зіпсував один з них і замінив використану котушку новою… Дорого, дуже дорого дав би Кейз-Ол, щоб ця котушка не вийшла за межі його палацу!
Айт підштовхнув коробочку, і вона, вислизнувши з рукава, упала в підставлену долоню. Тепер її вмить можна покласти в схованку.
Великий вертоліт з прозорої пластмаси швидко знизився. Назустріч йому кинулись і вишикувались двома рядами служники. Повільно наблизився і Айт.
Він уклонився королю хімії та його товстелезній дружині і відступив убік.
Ось воно, праве колесо. До нього лише три кроки. Але подолати цю відстань не може навіть камердинер містера Кейз-Ола: майданчик залитий сліпучим світлом, автоматичні кіноапарати безперервно фотографують його.
Головний Розпорядник махнув прапорцем, але вертоліт не піднімався. Його мотор почав кашляти, чмихати, а потім і зовсім заглух.
— Що трапилось? — гукнув Розпорядник. — Негайно злітайте! Машина містера Плайв-Ау йде на посадку.
«Так ось воно що! — радісно застукало серце в Айта. — Ви передбачили навіть таку можливість, любий професоре!»
Він швидко підійшов до вертольота, сердитим рухом голови вказав Головному Розпорядникові на протилежний бік майданчика — приймайте, мовляв, там — і зазирнув у кабіну пілота.
— В чому справа?
Літній худорлявий чоловік, що гарячково копирсався в плутанині дротів на пульті керування, розгублено знизав плечима.
— Не можу збагнути, пане Псойс… Може, щось трапилося з генератором?
«Спільник!.. Так, це спільник, бо навряд чи назвав би Псойса на ім'я хтось інший».
— Ще одну хвилиночку, пане Псойс. Я мушу глянути на перемикачі… — пілот вистрибнув з кабіни і засунув голову під закрилок.
Його рука, немов шукаючи опори, посунулася назад і лягла на колесо. На праве колесо! Пальці випростались. Під ними забілів клаптик паперу.
— Знайшли пошкодження?
— Здається, так… — пілот обернувся до Айта і пильно подивився на нього.
Прожектори вже освітлювали протилежний куток майданчика, куди ось-ось мав сісти вертоліт короля харчової промисловості.
Айт закашлявся, схопився однією рукою за груди, а другою, немов ненароком, зіперся на колесо. Ще один рух — і металева коробочка ковзнула під долоню пілота, а в Айтовій руці опинився згорнений в кілька разів аркушик паперу.
— Пане Псойс, пошкодження усунено.
— Зараз вам дадуть дозвіл на старт. Але за затримку вас покарають.
Айт більше нічого не сказав цьому мужньому чоловікові, навіть не глянув у його бік. Пробач, любий друже! Так потрібно! Може, доведеться ще зустрітися з тобою в інший час, в іншому місці. Тоді вже не Псойс, а інженер Айт щиро потисне тобі руку, промовить ті слова глибокої вдячності, які зараз доводиться ховати в тайниках свідомості!
Знижувались і злітали машини. Айт кланявся «наймудрішим з наймудріших» та їхнім дружинам, а думкою був далеко звідси.
Клаптик паперу в кишені
