Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє вирвати в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до стола і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася «цариця краси».

Гаряче застукотіло Айтове серце. Мей не знає, що на неї дивляться. Зоставшись наодинці сама з собою, вона обов'язково скине маску, розкриє своє справжнє обличчя… Ну ж бо, ну! Ти вся — як на долоні, кожен твій рух свідчитиме проти тебе…

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, як вона затулила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний! Невже він не помічає, що я його кохаю? Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, він не вірить нікому. Як це образливо. Як гидко…

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — сама гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила аж надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому лягали слова — такі, що Айт мимохіть читав їх уголос.

— Про… щай… те… Гадаю… що… тепер… ви… повірите…

Крапка. Впав золотий олівчик. Впала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі йому блищали зацікавлено.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшні. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом уп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм… Цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

Одна, друга, третя кімната… Автоматично відчинялися двері, і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи «царицю краси».

Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.

Айт опустив очі. Гірко зайшлось його серце. Те, що минуло і вже ніколи не повернеться, знову стало йому перед очима, оживило радощі й болі. І це було страшно.

Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.

Вона вже лежала у ванні і злякано дивилась на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалася рожевою плямою у воді гаряча кров.

— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!

— Що сталося, Псойсе? — пролунав глузливий Кейз-Олів голос. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, «цариця краси», мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться.

Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла.

Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.

Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно заплющились очі. А уста прошепотіли востаннє:

— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!

— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натис на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойсе! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.

І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і відскочив убік.

— Слухай мене, «сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «сину!»

Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище, і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.

— Слухай мене, «сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдат. На біржі пожвавлення. Пильнуй, «сину»!

«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.

Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.

Товстелезний Головний Кухар на чолі загону кухарів та кухарчуків чаклує в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний Електрик з Головним Художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і