Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Стривай, негіднику! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємось за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує, що перший балон уже порожній. Ще півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати!

І все-таки Айт витримував. Стогнав, хрипів, часом втрачав свідомість, однак зразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стріпнувся й визирнув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді: якийсь темний силует просувається, закриваючи собою зірки. А ось блимнув вогник. І водночас Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, потрапив у метеоритний рій?.. Так ні: силует повертає назад. То, може, наглядач Орт вирішив знищити ненависного йому каторжника негайно?

Айт ввімкнув кисень на повну силу. Дивне сп'яніння огорнуло його мозок. Напружилися м'язи. Мстива радість спалахнула в грудях: ну, то лети ж, лети сюди! Аби тільки схопитися за тебе, а там дізнаємось, кому жити, а кому вмирати!

Айт смикнувся назустріч темній постаті. Прокляття — не вистачає довжини рук!.. Ну, ще трошки… ще…

Блиснула на мить лампочка внутрішнього освітлення скафандра. Освітила обличчя людини.

Ні, то був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, що завжди позирав на каторжників вовком, але нікому з них не чинив зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас «Зорі Кейз-Ола»?

Проут увімкнув ще раз внутрішнє освітлення. Скривився. Похитав головою.

Айт занепокоєно провів його поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось тут, поруч. Ба ні: їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Якби це вдень, якби Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів «Зорі Кейз-Ола».

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але у всякому разі оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув незначне прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів «Зорі Кейз-Ола».

«Нитка прив'язана до ракети-поштаря. Траєкторію розраховано. Вас автоматично викине з парашутом над Монією. З'явіться: Дайлерстоун, Броклайн, 716, майстер Корк. Не баріться. Ваше загаяння — моя смерть».

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.

Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причального майданчика, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкнений. Однак Айт звів подих тільки тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу Айт не міг: тільки в цілком певний час, з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від «Зорі Кейз-Ола», щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на «Зорі Кейз-Ола».

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягся в запасний, що призначався для пілота, витяг з панорамного локатора стрічку з картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни. Натиснув на кнопку «готовність».

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків. Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя каторжника Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще не тікав ніхто.

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр, ніби прагнучи розтрощити хребці. То автоматично розкрився парашут і враз загальмувався стрімкоспадний рух.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й