Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Так.

— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви маєте помститись і за мого сина.

— Його забили?

— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. У своєму останньому листі він писав, що випустив на світ божий дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку Третьої всепірейської війни.

— Розумію… — прошепотів Айт.

Старий одвернувся, нишком витер сльозу і вже сухо, суворо сказав:

— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.

— Так, — коротко відповів Айт.

Кілька наступних днів промчали для нього блискавично. Він їв, спав, ковтав ліки, зносив усякі обстеження. Не було ніяких думок, ніщо його не турбувало, ніщо не радувало.

І тільки остання мить запам'яталася йому яскраво: він лежить на операційному столі, задихається від нудотного запаху наркозу і шепоче спраглими губами:

— Мей… Люба моя… Я тебе кохав.

Скільки збігло часу?.. Декада?.. Вічність?

Це було щось середнє між життям і смертю — існування без осмислення самого себе й оточуючого. Хвиля по хвилі наповзало гаряче волохате марево, поглинало, розчавлювало, потім, наситившись, спроквола випльовувало немічне тіло, і тоді в мозкові мляво ворушилася розпливчаста думка: я ще живий… я ще існую… А зразу ж по тому знову навалювався морок, і все починалося спочатку.

Періоди прояснення свідомості ставали дедалі довшими. Айт уже усвідомлював сам себе і намагався збагнути, де він є та що з ним сталося. Однак навіть найменша спроба мислити завдавала нестерпної муки: голова боліла так, ніби її поливали розплавленим свинцем. Це був такий пронизливий, гострий біль, що Айт не витримував. Він кричав, смикався кудись бігти, щось робити, але тіло йому не корилося. Потім хтось підходив до нього, лунали якісь незрозумілі звуки, і наставала благодатна заспокоєність.

Айт спав, спав і спав. З кожним наступним пробудженням до нього поверталася якась частка життєспроможності. Легше дихалося. Поступово поновлювалися слух і зір. Втрачав свою пронизливість біль голови. Вже не хрипіння і не стогін зривалися з вуст, а якась подоба осмислених слів. Але йому не давали говорити, не дозволяли ворухнутись. Укол снотворного — і враз приємна млість розпливається судинами по всьому тілі, настає блаженне забуття.

Так тривало довго, дуже довго. І от сьогодні Айт уперше прокинувся з ясною свідомістю. Важко одсапуючи, підвівся на ліжкові. Обдивився довкола.

Чудна метаморфоза відбулася з усім оточуючим. Змінилась масштабність знайомих речей, і самі вони стали приголомшливо чужими. Біле набуло неприємного жовтуватого відтінку, синє перетворилось на брудно-голубе. Контури предметів утратили свою чіткість. Звуки долітали приглушено, як з льоху.

Айт глянув на свої руки. Леле! Що з ними?! Та це ж не його руки — мертвенно-сині, тонісінькі, обтягнуті прозорою блискучою шкірою…

І тут страшний спогад пронизав йому мозок: ЦЕ сталося!

Очі натрапили на дзеркальце край тумбочки. Рука потяглася, щоб схопити його, але м'язи не корилися. Тоді Айт підповз ближче, зазирнув у прозорість скла. Перед ним вималювалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.

— Отже, це я, — пролунав незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…

Він у розпачі схопився за голову, похитнувся. Тумбочка гойднулась, дзеркальце брязнуло додолу, розлетілось на друзки. Айт глянув на скалки, похитав головою.

— Псойс… — повторив він уже з байдужістю. — Ну, то хай буде так.

Він довго лежав, заплющивши очі, і, одганяючи від себе всі думки, тільки прислухався до спазматичного калатання чужого серця, яке відтепер стало його власним.

Неминуче сталося. Вороття немає. Отож хай не буде ні болю, ні жалю. Треба жити, треба існувати.

Айт сповз з ліжка, спробував звестися на рівні ноги — і впав. Мало того, що м'язи старика були виснажені довгою хворобою, — вони ще й опиралися чужому мозкові. Тільки ні — будете скорятися, будете!.. Ось так… Ось так… Спочатку — на чотирьох… Потім — тримаючись за стіну… За стілець…

Айт відчував пекучу зненависть до оцього неслухняного, по-справжньому чужого тіла. Суглоби згиналися неохоче, наче в них понабивалося піску. Не вдавалося випростати скоцюрблену спину. Безглуздо метлялися незграбні руки. Все муляло, все дратувало, але саме це й підстьобувало волю, мобілізовувало свідомість.

Через годину він уже міг самотужки перейти через усю кімнату. Але що ці кілька кроків?.. Зараз треба ходити та ходити, аж доки з ніг падатимеш!

Айт одчинив двері палати, вийшов у коридор. Назустріч йому рухалась група людей у білих комбінезонах. Попереду всіх — професор Лайн-Еу.

«Ось я й на ногах, професоре! — з гіркотою подумав Айт. — І ви тепер зможете пишатися перед колегами титулом переможця смерті. Старий Псойс воскрес із мертвих — тож дивіться на нього!»

Однак Лайн-Еу був аж ніяк не в захопленні.

— Пане Псойс, та що ж це ви? — сплеснув він руками, підбігаючи. — Вам ще не можна вставати з ліжка! Уклінно благаю, поверніться до палати!

Старий запобігливо підхопив хворого під лікоть, повів коридором. А коли за ними зачинилися двері — засичав:

— Ви що — з глузду з'їхали?.. Чого вас винесло до коридора?.. Чого ви мчали, немов юнак?

— Немов юнак?.. — приголомшено перепитав Айт. — Але ж, професоре, я йшов дуже повільно.

— Повільно!.. — люто пхикнув Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна? Чи хапалися ви за