Вiра-Вiруня - Василь Павлович Бережний

Жiнка трохи помовчала, а тодi заговорила, не приховуючи iронiї:

- Ти не вважаєш, що в нас iнколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Вiруня...

- О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тiло, Кузьма Пробус прочитав Тамарi ще кiлька записiв про випадки з "медичної практики" будiвельницi. Торжествуючи вигукнув:

- Анекдоти!

Вiн уже смакував, як то буде задоволений зав. вiддiлом, але дружина чомусь хмурилась, задум статтi не захоплював її нiскiлечки, чоловiкової iронiї не сприймала. Кузьмi навiть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось iнше.

- Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, нiби вперше побачила.

- Ти от кажеш - чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерiї... Та сама Природа - хiба не чудо?

II.

- Здрастуйте, Вiруня прийшла!

Чистий, дзвiнкий голос. Наче ж i не спить Кузьма, тiльки дрiмає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чiтко, виразно, нiби справдешнiй. Звукова галюцинацiя? Але ж вiн ще не бачив i не чув цiєї жiнки, то як же...

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсiм розбитим, не було нi бажання, нi сили навiть поворухнутись.

- Невже чхає ввi снi? - той самий голос.

- Як бачите, Вiруню. Їздив у вашi краї та й застудився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очi, повернув голову на подушцi. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею - жвава молодичка, трохи нижча на зрiст, але ставненька. Бистрi її очi позирнули на нього, потiм на обстановку кiмнати - з неприхованою цiкавiстю. Може, їй було незвично бачити стiльки фаянсових фiгурок на полицях, картин на стiнах чи книжок на стелажах, що пiдпирали стелю.

- Як у вас гарно... - аж зiтхнула гостя. - Море... Боже мiй, яка краса...

Вбирала, всотувала морську голубiнь, i навiть Кузьмi картина в цю мить здалася свiжiшою, живою, хоча очi його давно звикли до того синього клаптя.

- Ну, от познайомся з Вiрунею, а то пишеш про неї... заочно. - Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Вiра завiтала. Пiдвiвся, сутулячись у смугастiй пiжамi, сiв у крiсло бiля свого письмового столу.

- А як тобi вдалося... ачхи!.. вловити цю невловну жiнку? - звернувся до Тамари, що скидала в коридорi плаща.

- А отак! - трохи збуджено вигукнула дружина. - I не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Вiруню вилiкувати тебе!

Кузьма криво усмiхнувся: добре ж знає, як вiн ставиться до цього лiкування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Вiруня нiякої незручностi не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кiмнатi, нiби й не помiчаючи килима, потiм узяла стiльця i сiла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма знiяковiв, змалiв перед цiєю жiнкою, почав щось говорити - i все невлад, все не так, як хотiв би. А вона тiльки усмiхалася - лагiдно так, ласкаво, наче пригрiвало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався i в думцi вiдзначив, що Вiруня нiчого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пiшла вчитися в медичний iнститут, раз уже має потяг до медицини?

- Я i сама не знаю, як воно сталося, - сказала Вiруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як вiн записує. - Життя якось складається само...

Доки вони розмовляли, Тамара на кухнi зготувала каву з молоком, розрiзала шоколадний торт i все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькiй алюмiнiєвiй тацi занесла до кабiнету. Хотiла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася - та так i застигла.

- Та ти вже не чхаєш?! - вигукнула i мало не впустила тацю.

- Що? Справдi... - пробурмотiв Кузьма. - А скiльки ж можна? Остобiсiло...

- Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру свiтових рекордiв... усмiхнулась Тамара, ставлячи тацю.- Прошу, Вiруню, до кави.

Гостя i бiля журнального столика сiла ближче до Кузьми - лiкоть у лiкоть.

- Ви от звикли до кави, - сказала Вiруня, - а в нас рiдко хто вживає.

- Може, не смакує? - спитала Тамара. - Берiть торт.

- Нiчого, дякую.

- Божественний напiй, - проголосив Кузьма, - тiльки я бiльше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевiло, голос змiцнiв. "Одужує просто на очах, радiла i дивувалась Тамара. - Та i я почуваюсь якось бадьорiше. От Вiруня! Але як би перевiрити? Який тут можна провести експеримент?"

Поставивши недопиту каву, Тамара пiшла до спальнi i повернулася з елегантним японським транзистором.

- Ви любите музику, Вiруньо?

Гостя кивнула головою:

- Люблю. А як заспiває Черкаський хор...

Тамара ввiмкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.

Незабаром крiзь шум i трiск просочилась нiжна мелодiя - певне, скрипка i вiолончель.

- Подобається? - спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.

- Чудово! - просяяла Вiруня.

Тамара пiдсунула транзистор ближче до неї, i звук помiтно посилився. Через деякий час вiдсунула - музика почала стихати, знову поставила ближче нiби замiнила батареї. Сумнiву не було: Вiруня пiдсилює звук, та ще й як! "Бiополе цiєї жiнки, - думала Тамара, поглядаючи на гостю, - має електромагнiтнi характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторiї. Цiкаве, дуже цiкаве явище!"

- Ой, засидiлась я у вас! - Вiра аж руками сплеснула. - Оце так. Мене ж люди ждуть!

- Та встигнете, - почала заспокоювати Тамара. - Я не знаю, як i дякувати вам, Вiруньо. - Вхопила сумку, що лежала на крiслi, вийняла купюру в двадцять п'ять карбованцiв i простягла ошелешенiй жiнцi.

- Та що ви? З якої речi? - вигукнула Вiруня. - Хiба за те, що погрiлася в теплiй хатi та попила кави? Нi, нi, не вiзьму.

Кузьма Пробус налив собi ще чашечку кави i, попиваючи, мовчки спостерiгав цю трохи комiчну сценку: одна тицяє грошi, а друга вiдштовхує її руку i задкує до дверей.

- Бувайте здоровi, - гукнула Вiруня з порога. - I щоб бiльше не хворiли!

- Постараюсь,