Господиня - Стефані Маєр

— Досі квапишся? — запитав він, коли ми залізли в джип.

Ні, мені хотілося, щоб час зупинився. Назавжди.

— Так.

Який сенс відтягувати? Якщо ми зволікатимемо, шукачка та її носителька загинуть, а переді мною постане той самий вибір.

— Тоді їдьмо у Фенікс. Там нас не помітять і не здогадаються, що ми шукаємо кріоконтейнери. Навіщо людям кріоконтейнери?

Запитання було зовсім не риторичним, і я відчувала, як Джаред дивиться на мене. Але я втупилася поперед себе, просто в каміння, і мовчала.

Ми пересіли в іншу машину й виїхали на шосе. Уже зовсім стемніло. Джаред завбачливо пригальмував і дочекався, поки шосе звільниться — попри нас проїхало щонайменше десять машин, — і тільки тоді виїхав зі схованки.

Подорож у Фенікс виявилася короткою, хоча Джаред намагався не перевищувати швидкості. Час летів, немов Земля почала обертатися швидше.

Ми влилися в потік машин, прямуючи по шосе, яке обтікало місто обабіч. Цілильню я побачила ще здалеку. Ми прилаштувалися за однією з машин, повільно заїхали на рампу.

Джаред повернув і виїхав на стоянку.

— Куди тепер? — запитав він напружено.

— Побачимо, чи можна звідси під’їхали до службового входу. Швидше за все, контейнери зберігаються там.

Джаред їхав дуже повільно. Навколо було чимало душ, вони заходили в цілильню й виходили з неї. Деякі були одягнені в однострої — цілителі. Але ніхто не звернув на нас уваги.

Дорога йшла вздовж тротуару, а тоді звертала на північ попри цілильний комплекс.

— Дивись. Вантажівки. Нам сюди.

Між невисокими будівлями та службовим гаражем розташувався склад, де розвантажували вантажівки з медичним приладдям і ліками. Я уважно оглянула складені в стоси ящики — всі підписані.

— Не зупиняйся. На зворотному шляху прихопимо кілька з собою. Бачиш — «Зцілення»… «Від гарячки»… — «Спокій»? Цікаво, а це що таке?

Все підписано й без нагляду — це мені сподобалося. Коли я зникну, моя родина сама зможе про себе подбати. «Коли я зникну»… здавалося, ця фраза повсюди мене переслідувала.

Ми обігнули невисоку будівлю. Джаред трохи додав газу й сторожко дивився вперед — там були душі: четверо робітників складали коробки у вантажівку. Мою увагу привернуло те, як обережно вони рухаються. Маленькі коробки вони не кидали, а навпаки, обережно ставили на бетонну сходинку, яка сягала їм до пояса.

Не треба було й етикетки, але саме тоді один із вантажників обернув коробку написом до нас.

— Ось те місце, яке нам потрібне. Зараз розвантажуються повні контейнери. А порожні повинні бути десь поблизу…. Ага! Ось тут, з іншого боку. Отой ангар заповнений наполовину. А зачинені, я певна, повнісінькі.

Так само повільно Джаред повернув за ріг і заїхав з іншого боку.

А тоді тихо пирхнув.

— Що сталося? — запитала я.

— Все ясно. Бачиш? — він кивнув на вивіску на будівлі.

То було пологове крило.

— А, — мовила я. — Тепер ти завжди знатимеш, де шукати, еге ж?

Він глипнув на мене і знову зосередився на дорозі.

— Доведеться трохи почекати. Здається, вантажники вже закінчують.

Джаред зробив іще одне коло навколо цілильні, а тоді припаркувався подалі від світла.

Він заглушив мотор і відкинувся на спинку, а тоді потягнувся до мене й узяв за руку. Я знала, що зараз він почне розпитувати мене, й спробувала приготуватися.

— Вандо?

— Так?

— Ти збираєшся врятувати шукачку?

— Так.

— Тому що так правильно? — здогадався він.

— І через це також.

Він якусь мить помовчав, а тоді запитав:

— Ти знаєш, як витягнути душу, не пошкодивши при цьому тіла?

Серце стрибнуло, і перш ніж відповісти, я голосно ковтнула.

— Так. Мені траплялося робити таке раніше. У мене не було виходу — надзвичайна ситуація. Але не на Землі.

— А де? — запитав він. — І що за надзвичайна ситуація?

Цієї історії я ще не розповідала — з очевидних причин. А це одна з моїх найкращих — захоплива, динамічна. «Джеймі сподобалася б», — подумала я, зітхнула й почала тихим голосом.

— Це трапилося на Планеті Туманів. Ми були з моїм другом Приборкувачем Світла і з провідником. Не пам’ятаю імені провідника. А мене звали Живе На Зорях. У мене й на той час була вже певна репутація…

Джаред гигикнув.

— Ми вирушили в подорож через четверте крижане поле до одного з найвеличніших кришталевих міст. Той маршрут досить безпечний, тому ми вирушили втрьох.

Пазурзвірі частенько викопують ями в снігу й ховаються в них — такий собі камуфляж, пастка.

Йдеш собі по рівному безмежному полю… Аж раптом снігове покривало вибухає та здіймається в небо.

В середньому дорослий пазурзвір важить, як здоровенний бізон. А великий не поступається по вазі блакитному китові. А нам трапився особливо великий.

Я