Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

З мовчання знову чути спів соловейка. І шепіт листя. Ласкава прохолода, ніби подих вітру. Людина розплющила очі. Недавні образи танули за порогом тями. Пам’ять була вільна, як чисто вибілена світлиця, з якої винесено всі речі. Хто я? І де я?

Погляд вгору вирізнив іскринки зірок, імлисту смугу Молочного Шляху. Це породило тривогу — неясну, затуманену.

Людина ворухнулася. Вона лежала горілиць на чомусь м’якому — майже нечутному на дотик. Десь поруч прошелестіли кроки. Поміж зірками (як дивно!) з’явилося юне дівоче личко з білою шапочкою на голові; під убором не вміщалися чорні коси, вони були звинуті в тугий вузол. Прозоро-карі очі з-під тривожно піднятих брів пломеніли радістю й неспокоєм.

— Радане!

Людина уважно вслухалася в інтонацію дівочого голосу.

— Хто ти?

Почувши те запитання, промовлене древньою латиною, дівчина якусь хвилю розгублено мовчала. Потім запитала:

— Ти розмовляєш лише латиною?

— Як і ти. — У тебе прекрасна вимова, — відповіла людина. Але я можу перейти на іншу. Англійську, французьку. Яку ти знаєш?

— Хай буде латина, — крізь сльози мовила дівчина. — Але, Радане, невже ти не впізнав мене?

— Як ти мене назвала?

— Радан. Твоє ім’я — Радан!

— Де я? — спантеличено запитав хворий. — Ти якась просвітлена й одухотворена. Таких людей я не стрічав. Хіба що в мрії. Це мені мариться. Далекі світи, добрі генії. Ось я бачу над собою прекрасну галактичну стежку. Все життя мріяв по ній полетіти… І навіть далі, за неї… в глибину невідомого… Я потрапив у інший світ, дівчинко? Яка це планета? Біля якої зірки?

— Гея, Радане! Це — наша рідна Земля.

— Гея? — з подивом перепитав хворий. — А яка це країна? Хто мене приютив? Який рік нині?

— Двадцять перший вік, Радане. Дві тисячі вісімдесят п’ятий рік!

— Двадцять перший вік, — прошепотів той, кого дівчина назвала Раданом. — Чотириста вісімдесят п’ять років. Де ж я був усі ці віки?

— Радане! — відчайдушно покликала дівчина. — Я тобі все поясню, ти тільки не хвилюйся.

— Я вперше чую ім’я Радан. Хоч воно й співзвучне моєму. Завжди! Як моє ім’я? Джордано… Джордано!!!

Людина рвучко підвелася на лікті, очі її розплющилися широко-широко, ніби вдивлялися в щось невидиме й жахливе. Здавалося, ураган прорвався в свідомість хворого і сколихнув спокій душі. По обличчю прокотилася судорога болю. Дівчина не стрималася, охопила голову Радана руками, притисла до своїх грудей і палко зашепотіла, ніби древня жриця, тамуючи сльози й відчай:

— Не треба, Радане! Не втікай туди, в світи твоїх марень і смерті! Радане, Радане, вернися! Це ж я, Гейя, твоя учениця!

Та людина вже не відповідала. Тяма знову втекла від навали жорстоких вражень, залишивши безвільне тіло під сяйвом ласкавих, байдужих зірок. Лише рука хворого не випускала дівочої руки, мов жадала зберегти місточок над прірвою забуття. Та ще над безпам’яттю, над безтямністю не змовкала пісня соловейка — співця величної зоряної ночі…

— Він отямився. — Боривітрові важко було дивитися у вимогливі очі Крона. — Хотів би порадувати тебе.

— Але… перехопив Крон.

— Для радості мало причин. Психіка Радана не вийшла з колапсу. Він вважає себе Джордано, говорить латиною, жодного слова на Прамові, якою розмовляємо ми. Він не впізнав дівчини, отже…

— Він не «вважає» себе Джордано, а є ним, — перебив мову лікаря Крон. Задумливо-потираючи чоло, додав! — Небезпечна ситуація. Схоже на повну «одержимість», як цей стан колись називали. Не просто психоколапс, а саме — одержимість.

— Що порадиш?

— Як ми й домовилися, хай буде повністю під доглядом Гейї. Дівчина має пам’ятати, що біля неї знаменитий вчений середньовіччя Джордано Бруно… в тілі Радана…

— Їй важко буде вести себе природно.

— Розумію. Відчайдушна ситуація. Та я гадаю, що все обернеться на благо. Ми ж лише торкаємося вод океану психіки біля берега. Треба сміливо йти назустріч тайні.

— Згоден. — Боривітер пригладив неслухняний вихор. — Аналізи показують, що психонервова структура хворого нормальна. Отже, все залежатиме від волі й свідомості Радана-Джордано. Чи зуміє він здолати безодню між двома антагоністичними станами свідомості? Тут потрібне потрясіння, тотожне тому, яке пережив Бруно тоді… на майдані Квітів…

— Тяжка дилема, — згодився Крон. — Хай поки що любов введе його в плин подій. Хай Гейя розповість йому все, що сталося, відверто, без жодного зм’якшення. Історію планети від загибелі Джордано до наших днів. Я певен, що психіка Радана-Джордано впорається з ситуацією. Тут можна стати свідками небувалого експерименту: міст над часом, над віками.

— Ти бажаєш дослідити принцип перевтілення?

— Так. Колись його трактували в термінах містичних психоштампів. Тепер нам треба зрозуміти закономірність естафети особистої свідомості, використавши інформаційний рівень сучасності. Я ще раз повторю своє прохання: коли Гейї пощастить повернути в сучасність свідомість Радана — повідомте одразу мене.

— Розумію.

— Передай Гейї, що вона вільна діяти так, як їй підкаже любов. І ще — інтуїція… Вона не обмежена часом, але Рада чекатиме добрих вістей щодня, щохвилини.

Все, що описано вище, я відчував особисто, як учасник подій середньовіччя і грядущого двадцять першого віку. Більше того — я відчував усе це не як глядач в кінотеатрі чи біля телевізора. Не відчужено, не збоку. Переживання було багатомірне й всепроникне. Відчай Джордано і сум’яття інквізитора, стихійність юрби біля ганебного вогнища в Римі і занепокоєння вченого двадцять першого віку, тривожну любов ще не народженої нині дівчини Гейї — все це і багато іншого моя свідомість і почуття відзначали, як своє, іманентне, притаманне втаємниченим глибинам єства. Переконаний, що