Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

Лектор не відривав від нього зляканих і захоплених очей. Потім, ніби не довіряючи власному зору, Дев’ятий доторкнувся долонею до його мокрої сорочки і сказав:

— Разюче. Вперше зустрічаюся з такою феноменальною аутосугестією. Ви надто гіпнотичні.

Про це Мишконогову було відомо й без нього. Ще хлоп’ям помітив: варто було побачити у когось бородавку, як невдовзі така ж самісінька вискакувала і в нього на тому ж місці. Щоб позбутися її, обмотував бородавку червоною ниткою, як навчала бабуся, а на світанку закопував нитку в дворі. За кілька днів бородавка зникала.

— Голубчику, ви можете вселити собі що завгодно, — професор дивився на нього майже закохано. — Бідолаха. Але й щасливчик. Бідолаха тому, що, не володіючи самозахистом, постійно ризикуєте накликати на себе безліч неприємностей.

— А щасливчик?

— Тому, що з таким же успіхом можете стати і господарем подій. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом. Мені такі люди потрібні.

Додому Мишконогов повернувся з почуттям людини, яка відшукала скарб, але ще не знає ні вартості, ні кількості коштовностей, що містяться в ньому. Так, певне, саме того вечора, після лекції, перед ним зазоріло щось, що залежало не від випадкових обставин і ситуацій, а лише від нього самого, чим він міг розпоряджатися за власним розсудом і бажанням. Через певні риси характеру навряд чи буде він підніматися по службових сходинках. Імовірніше всього, так і залишиться звичайнісіньким інженером будівельно-монтажного управління. Та ніхто не заважає йому підійматися по сходинках власного духу.

Під час чергової зустрічі з Дев’ятим він запитав:

— Що я можу?

— Усе, — відповів той. — Ви можете абсолютно все. — І завалив Мишконогова літературою, різноманітними методичками по виявленню прихованих можливостей організму. Тоді й довелося придбати югославську друкарську машинку — на ній зручніше й швидше готувати конспекти.

Час настільки ущільнився, що навіть за Кірою ніколи було страждати. І добре, що колишня дружина нічим не нагадувала про себе. Ніби й зовсім її не було. Повернувшись з роботи, він сідав за машинку і до пізньої ночі клацав на ній формули самонавіювань, поради психологів і розробки лекцій професора Дев’ятого з техніки АТ.

Півроку, мов норовистого коня, приборкував Мишконогов власну підсвідомість, пам’ятаючи, що вона мудріша від нього, але й бездарніша, хоч за собою тягне еволюцію у два мільярди років. І несвідоме, й свідоме не слугували одне одному, однак були тісно зв’язані, хай і не міцним, але ж мостом, котрий потрібно було так налагодити, аби безбоязно ходити по ньому туди й назад.

Перші три пункти метапрограми, складеної разом з професором, виявилися нескладними. Зате п’ятий пункт дарував різні неприємні несподіванки. Скажімо, коли за візуальний об’єкт бралася його колишня дружина Кіра, внутрішнє видіння видавало не лише її зі всіма деталями одягу й обличчя, а й Дорогова, суперника Мишконогова, чию мармизу бодай зроду б не бачити. Та так виразно, з усією аутогенною яскравістю появлялися обоє, що можна було розгледіти ґудзики на костюмі Дорогова і родимку на лівій щоці у Кіри.

І все ж результати надихали. Щоденні тренування витіснили страх перед котельною, поступившися місцем вірі у високу гарантію автоматики. Шум двигунів тепер сприймався як робота двигунів космічного корабля, а стан невагомості, що досягався при повній релаксації, ще більше доповнював цю схожість.

Мишконогов не без гордості називав себе психонавтом.

Відпрацьовуючи чіткість візуалізації об’єктів із заплющеними очима, він усе рідше викликав у пам’яті Кіру, зате намагався уявити, як відкривається люк космічного корабля і він виходить у зоряний простір. Захоплююче, незрівнянне видовище! Коли віддалявся з навколоземної орбіти, планета здавалася золотим яйцем, затишно і бережно обкладеним блакитною ватою атмосфери. Повертаючись на орбіту, бачив планету в яскравому електричному мерехтінні, яке при бажанні можна було сприйняти за помпезний салют чи тривожні блискавиці. А оскільки він виганяв невроз, вигідніше було розшифрувати наземні спалахи як святковий салют.

Настав час, і Мишконогов навчився не лише відриватися від Землі, а й проникати в глиб уявного космосу. Вправи з візуалізації вдало поєднував із замовленнями снів і відчував особливе задоволення від усвідомлення того, що по ночах, коли всі безпам’ятно сплять, він мандрує дорогами Всесвіту.

На роботі так і свербів язик розповісти про свої нічні пригоди. Але стримувався, боячись набути репутації “чокнутого”. Довелося обмежитись розповідями професорові Дев’ятому.

Довідавшись про його нічні вилазки у космос, Дев’ятий відразу ж попередив про те, що все це не так безпечно, як йому здається. Чи то фізичний, чи то духовний космос не терпить дилетантів, одинаків-любителів. “Бажано, — сказав він, — записувати свій стан: проаналізуємо, зробимо висновок”.

Через кілька днів Мишконогов приніс професорові віддрукований на машинці

ЗВІТ ПРО СТАН У НІЧ 3 22 НА 23 ЧЕРВНЯ.

За півхвилини пройшов усі ступені АТ-1: розслабився, викликав відчуття тепла й приємної важкості. Хилило до сну, та зусиллям волі відкинув його. Почалися аутогенні розряди: звук обірваних струн. Як тільки закрутило, постарався уявити себе в польоті і ледь було не закричав від картини, що відкрилася внутрішньому зору. Я мчав над якоюсь планетою, поверхня якої була помережана коричнево-кам’яними візерунками гірських вершин і яруг. Ніби віття гігантських дерев, покрите блакитно-зеленою памороззю льодовиків, вони розпласталися по лику планети. А втім, уже наступної миті я летів над чорною океанською впадиною, стрімко знижуючись і кожною клітиною вбираючи простір, що аж бринів у вухах. Опустився зовсім низько, але як тільки привиділось, що ось-ось зарию носом землю, відчув, як перетворююся в істоту мікроскопічних розмірів, і вже не страшило мене оте стрімке падіння. Засліпило яскраве різнобарв’я. Навколо мене літали незвичайні істоти дивного забарвлення: золотисто-перламутрові, сріблясті, блакитні, з райдужно розмальованими тендітними крилами і величезними ніздрюватими очима. Якась зелена потвора стрибала у заростях гігантських переплетених стовбурів. Колінця її були вигнуті назад, і мені чомусь здалося, що вона чує… ногами.

Незвичайна різноманітність живих істот і природних форм приголомшувала. Ромби і квадрати, овали і кола, куби й многокутники — усі ці конструкції літали, рухалися або ж були приліплені до грунту.

Якимось особливим чином я переміщався загадковою планетою. Розумів, що це не сон, що я лише на грані сну, і намагався не упустити з поля зору вражаюче видовище з силою-силенною найрізноманітніших об’єктів.

Істоти відкритої мною планети розглядали мене з не меншою цікавістю і виявляли прихильність, можливо, тому, що я час від часу міняв форму, величину. Я зустрічав дивовижних тварин, покритих пухирчастою шкірою, з язиком-жалом, що був удвічі більшим від їхнього тіла. Вони стрибали, повзали, літали, вгризалися у грунт. Я