Варіанти - Роберт Шеклі
30
Мішкін і робот підійшли до дерева. На кінцях його гілля були блакитні очі з густими бровами. Усі очі повернулися й дивилися на Мішкіна.
— Я й думав, що ти пройдеш цим шляхом, — сказало дерево, промовляючи з динаміка у своєму стовбурі. — Сподіваюся, ти не заперечиш, що ти Томас Мішкін?
— Це таки я, — підтвердив Мішкін. — А хто ти?
— Я колектор, замаскований під дерево, — відповів колектор, замаскований під дерево.
— Господи,— зітхнув Мішкін.— Ти гнався за мною аж на Гармонію?
— Я й справді гнався. Це доволі цікава пригода. Містер Оппенгеймер, голова коректорського агентства Ne Plus Ultra, на яке я працюю, мав спалах натхнення під час кислотного приходу, який зловив у своїй локальній секції тай-цзи-чжуань. Оппенгеймерові раптом спало на думку, що сутність життя полягає у завершеності, тож людина може судити про своє життя тільки з огляду на ретельність, з якою вона виконувала свою життєву роль. Доти Оппенгеймер був добродушним хлопцем, що дотримувався звичайної практики збирання боргів, які легко зібрати, і видавав кілька лиховісних звуків щодо важких боргів, але зрештою посилав їх до біса. Потім Оппенгеймер досяг свого стану саторі. До біса пересічність, вирішив він. Якщо я голова колекторського агентства, тоді я перетворю збирання боргів на етику та мету. Світ, напевно, ніколи не зрозуміє мене, але, можливо, майбутні покоління будуть здатні оцінити страхітливу чистоту моїх мотивів.
Отож Оппенгеймер обрав тяжкий і донкіхотський курс, який, мабуть, за рік мав довести його до банкрутства. Він скликав усіх нас, колекторів, у приміщення для чергових. «Панове, — сказав він, — цього разу ми застосуємо всі свої сили. До біса всі половинчасті заходи! Наша мета тепер — стовідсоткове вибивання, і нехай параноя йде під три чорти. Стягуйте ті борги, байдуже, один долар чи мільйон. їдьте за потреби в Сан-Себастьян, або на Самоа, або на Самбал-V і не дбайте про витрати. Ми тепер дотримуємося принципу, а принципи завжди непрактичні. Хлопці, ми відкидаємо принцип реальності. Тож виходьте звідси, збирайте всі борги й досягайте завершеності».
— Ця промова — безперечно кінця 1960-х років, — виснував робот. — А проте нині 2138 рік або десь так. Тут хтось когось ошукує.
— Іди до біса! — гримнув автор.
— То був заклик до зброї, — сказав колектор, замаскований як дерево. — Ось чому, містере Мішкіне, я на Гармонії. Я приїхав сюди, через намір однієї людини, щоб стягнути із вас борги, незважаючи на час, клопіт і витрати.
— Я й досі не можу повірити в це, — дивувався Мішкін.
— А проте це так. Я, містере Мішкіне, маю консолідовану фінансову звітність щодо всього. Чи буде ваша ласка заплатити без галасу, а чи ви хочете, щоб я став жорстким?
— Про які це борги ви говорите? — запитав Мішкін.
— Почнімо з питання вашої податкової заборгованості, несплачених федерального, штатного і міського податків. Містере Мішкіне, чому ви не приїхали торік, щоб заплатити їх?
— То був тяжкий рік.
— Ви винні вісім тисяч сімсот п'ятдесят три долари і п'ятдесят один цент своєму дядькові Семмі. Крім того, є питання аліментів на дітей. Ви, Мішкіне, здається, весь рік не платили їх? Що ж, це майже чотиризначна сума, яку ви винні бідолашним покинутим Марсії й крихітці Зельді. Марсія, до речі, має нового приятеля, а маленьку Зельду щойно вигнали зі школи Літтл-Ред на Мангеттені. Марсія просила переказати вам, що почувається добре, у неї найкраща пора життя, і вона хоче мати кожен цент, який ви винні їй, просто зараз, бо інакше запроторить вас у муніципальну в'язницю The Tombs на Мангеттені так швидко, що вам закрутить зуби. І додала, що завдяки психоаналізу вона нарешті має силу Я, щоб сказати вам, що ви завжди були нікудишнім партнером і що кожен розкисає, коли вона розповідає, як невпевнено ви намагались удаватися до збочень.
— Це схоже на Марсію, — зітхнув Мішкін.
— Крім того, ви винні тисячу доларів Марті Барґенфілду. Він, якщо забули, ваш найкращий приятель. Або ж був ним. Я маю на увазі, що він досі зберігає дружні почуття, а от ви незбагненним чином охололи. Можна було б навіть сказати, що ви уникаєте його. І все-таки, його єдиний злочин полягає в тому, що він позичив вам гроші в мить потреби, коли ви порвали з Марсією й мали заплатити за аборт для Моніки.
— А як там Моніка? — запитав Мішкін.
— Чудово живе й без вас. Повернулася в Париж, працює продавчинею в універмазі Galeries Lafayette. Досі цінує дерев'яне намисто, той ваш єдиний подарунок їй під час бурхливого чотиримісячного кохання, яке ви охарактеризували як «найзворушливіше в моєму житті».
— Я був без шеляга,— виправдовувався Мішкін. — І хай там як, вона завжди казала, що не любить подарунків.
— Тож вам було краще знати, га, Мішкіне? Пусте, не мені вас судити. Факт, що ваша поведінка, з огляду на будь-яку систему етики, яку ви будете ласкаві назвати, спонукає мене блювати, — цілком моя особиста справа, що взагалі не має цікавити вас. А тепер ми переходимо до аптеки Bauhaus на Берров-стріт, 31, якою керує приязний гладун Чарлі Дакс, що продавав вам спансули дексамілу, таблетки дексадрину, лібріум, карбітол, нембутал, секонал, дориден і так далі в приголомшливих обсягах протягом років вашої наркозалежності, — і все на основі одного не поновлюваного рецепту на фенобарбітал. Він продавав і далі, аж поки два роки тому стало надто гаряче і він знову став продавати екседрин і губну помаду, але ви обдерли його на сто вісімдесят шість доларів.
— Та він заробив на мені, — обурився Мішкін. — Він брав із мене за все вдвічі дорожче.
— Ви завжди знали про це. Хіба ви коли-небудь нарікали?
— Хай там як, я заплачу йому, тільки-но матиму трохи грошей.
— Але ж ніколи немає достатньо грошей на торішні наркотики, га, Мішкі? Ми всі, мій хлопче, були на цій дорозі, але ж вона огидна, правда?
— Я все можу пояснити,— мовив Мішкін. — Я маю заяву й хотів би зачитати її для реєстрації.
