Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць
— Земляни… Навіщо ви прийшли? Ми не хочемо вас, не хочемо в рабство.
Слова насилу можна було розібрати через гортанну вимогу та чвакання, але то була справжня мова. Літ сторопів. Хард зреагував енергійніше:
— Хто вас навчив говорити? — вигукнув він.
Знову зітхання та мурмотіння. Нарешті хтось зачвакав:
— З ваших ділянок утік один з наших. Він нас навчив. Ми не хочемо бути рабами, як вони. Йдіть собі геть!
— Ет, що з ними балакати! — рикнув Кронберг і звів вогнемет.
Хард поклав руку на його плече.
— Стривай. Друзі, — почав він улесливо, — ми не обертатимемо вас у рабів. Навпаки, ми хочемо дізнатися, чи не треба вам чимось допомогти? Та коли ви не хочете нашої допомоги, то покажіть нам шлях назад, до Великої мілини. І ми підемо геть.
Збиті в купу тубільці мовчали. Збігло кілька хвилин. Нарешті Кронберг не витримав і знов ухопився за вогнемет.
Хард владним жестом зупинив його.
— Послухайте-но, ви, — різко звернувся він до тубільців, — зараз ми знищимо вас усіх до одного, якщо ви не дасте нам одного провідника. Ясно? Часу на роздуми нема, відповідайте зараз же.
Від юрми відокремився тубілець. Він здавався темнішим за інших, трохи більшим, і шкіра його була не гладенька, як у більшості, а гудзувата.
— Ідіть за мною, — проквакав він і, не чекаючи на відповідь, поволі подибав убік від села.
Контрабандисти збадьорились. Кронберг замуркотів модну пісеньку. Літ знову заходився компонувати: “…І ось відважні космонавти при сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому… Ні, все-таки ліпше: при сліпучому сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому йшли все вперед та вперед, мужньо долаючи… є… неймовірно важкі перепони, що раз по раз траплялися на їхньому шляху”. Хард мовчав, коли-не-коли позираючи на карту. Так вони йшли десь півгодини. Нараз Хард мовив:
— Дивно, вода дедалі глибшав.
— Ага, — неуважно озвався Літ, міркуючи, куди б його втулити красиве слово “фатальний”.
— Ну й що? — нашорошився Кронберг.
— Нічого, — відказав Хард і, трохи помовчавши, додав: — Хмари згущаються. Незабаром почнеться пора великих злив. За якихось дві—три години, а то й раніше.
Знявся вітер, і вода взялася дрібними брижами. Удари хлоп’яків почастішали, стали сильніші; здавалось, така погода додала їм завзяття.
Збігло ще півгодини. Вітер свіжішав і хвилі щораз вищали.
— Стій! — зненацька заволав Хард.
Тубілець покірно зупинився і повернувся до людей. Літа здивувало те, як він змінився: гудзі на шкірі набубнявіли, збільшились майже вдвічі.
— Де ж мілизна?
— Мілизна? — перепитав тубілець. — Там мілизна.
І він махнув рукою в інший бік. У Харда промайнув жахний здогад.
— Ти що ж, повів нас не в той бік? — засичав він.
— Не в той, — відповів тубілець, не рушаючи з місця.
Хард метнувся до тубільця і цупко вхопив його за комір. Кронберг стрибками, здіймаючи хмари бризок, підбіг до них.
— Нащо ти зробив?! Нащо ти нас губиш?! — Хард чимдуж тряс аборигена за комір.
Комір накидки віддерся і лишився у Харда в руці.
— Наші брати, яких ви змушуєте гнути спину, гинуть від непосильної праці, — незворушно заквакав тубілець, напружуючи горлові перетинки. — Багато хто з них був молодий і теж хотів жити. І ще скажу про хлоп’яків — так ви називаєте наших дітей. Коли тканини нашого тіла дозрівають, то ми розпадаємося на ікринки-зародки. На них розвиваються крихітні хлоп’яки. Хлоп’яки ростуть, проходять низку перехідних стадій, і, нарешті, постає доросла людина. А ви…
Говорити йому було дедалі важче. Гудзі на його шкірі бубнявіли, темнішали.
— Ви нищили хлоп’яків, бо хлоп’яки вам шкодили. Та чи ж нищите ви своїх дітей, коли ті нароблять вам шкоди? Ви жорстокі, як Страшило з Чорної драговини. І ви загинете, заги…
Тіло тубільця, розпадаючись на ікринки-зародки, повалилося в воду.
Заціпенівши з жаху, контрабандисти дивились на те місце, де щойно стояв тубілець. Вітер став ураганним, і хвилі затоплювали людей. Хмари суцільною пеленою пливли над розбурханими водами.
Раптом сліпуче сяйнула блискавиця, оглушливо вдарив грім, і з неба ринули водоспади води. Контрабандисти волали з жаху, але їхні крики танули в ревінні вітру.
На планеті почалася пора великих злив.
СТВОРЕННЯ ОБРАЗУВілла потопала в зелені високих кленів, що схиляли над її ангарним дахом густе листя. Відразу ж за важкою брамою росли на клумбі величезні, червоні, як жар, дивоглядні квіти. За клумбою, метрів за десять од вілли, в невеличкому водозборі яскріла зеленкувата вода, де в глибині сонно плавали розгодовані золоті рибки.
Вілла належала п’ятдесятирічному письменникові-фантасту Семюелові Мітчелу. Господар цього райського куточка, убгавши своє тіло в робочий фотель, саме писав чернетковий варіант оповідання. Праця вимагала зосередження, але спробуй не думати про “танцівника білого ведмедя”. Заборонена думка поверталася знову й знову. І тоді мимоволі Сем згадував останню рецензію, де його обізвали ремісником.
О, він знав, що автори таких пасквілів — безталанні заздрісники. Сем на всі сто відсотків був певен, що тільки через підступи цих нікчемних людців його останній роман не оголошено бестселером. Та все ж роман мав величезний попит. А чому? Та тому, що в нього, Сема, тонкий нюх на запити книжкового ринку. Недарма Сем постійно студіює соціологічну літературу, вивчає соціологічні анкети!