Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський

Ще не встиг він скінчити фразу, як відчув: вони зрозуміли. Поколювання змінилось іншим відчуттям. Здавалося, ніби вітер березових лісів долетів із Землі до цієї чужої планети. Вадим уявив, що він стоїть на березі смарагдового земного моря. Солоні бризки, піна, чайки, мов білі блискавки, і пронизана золотом синь. І крізь цей вихор тріумфу чулися ритмічні удари мідного гонга. Вони лунали все виразніше, все чіткіше. Вадим зрозумів: господарі планети розмовляють з ними. Він закричав:

— Свєтов, ти чуєш? Ти розумієш їх?

— Так, — відповів командир, і його голос звучав трохи гучніше, ніж звичайно. — Вони кажуть: “Добрий день, творці! Ми впізнали вас!”

Кінчик самописця вивів на стрічці пік — і голова Андрія відкинулась на подушку. Пік — спад, пік — спад, голова металася вліво-вправо. На лобі хворого виступили краплини поту, очі були прикриті синьо-жовтими повіками.

Мені все тут здавалося нереальним: і ця голова, і світло індикаторів модулятора, і змії магнітних стрічок — вони виповзали з одного віконечка і заповзали в друге. І сам я здавався нереальним біля ліжка конаючого Андрія…

Реальною була тільки втома. Вона виповнювала мене, мовби перетворюючи на кам’яний постамент. Довелося напружитись, щоб підтягнути до себе мікрофон.

— Шоста програма, — звелів я комп’ютерові, що керував модулятором. В апараті клацнуло, закрутився набірний диск.

Хворий заспокоївся. Пошерхлі уста ворухнулися.

— Мамо, мамо, — чітко мовив Андрій, — заспівай мені пісню. Ти знаєш яку!

Я знову підтягнув до себе мікрофон:

— Тринадцята програма!

Клацнуло — і шум модулятора змінився, в ньому виникли високі тони. Очі Андрія ожили. Ось вони блиснули і зупинились на годиннику, потім — на мені.

— Стомився, друже? — запитав він.

— Трохи.

Якби хтось інший був на його місці, я б здивувався з цього запитання.

— А наслідки близькі до нульових?

Треба щось відповісти. Якби ж то знайти потрібні слова… А він не жде.

— Введи в медицину термін: безнадійно хворий. Щоб лікарі знали, кого боятися…

Тепер він почне розвивати цю думку. Він чотирнадцять років був моїм командиром. Коли всюдихід розбився об рифи і ми опинилися в крижаній воді, він сказав, що десь недалеко починається тепла течія, і розвивав цю думку майже три години, поки нас не помітили з вертольота.

— Не катуйся даремно, друже. Ще трапляються хворі, які не хочуть одужувати. Тобі треба відпочити й добряче подумати про все це…

— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше.

Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним. Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі став ще слабший, я не міг стерпіти.

— Ну, ну, не гнівайся. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?

— Сімнадцять.

Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.

— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.

Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка, зрештою, переливання крові. Словом усе, що вже довело свою неспроможність. А для мене перевести його означає закінчити нарешті безсонну вахту, зняти з себе разом із халатом відповідальність, піти додому, виспатись… У медицині трапляються випадки, коли нічого вже не можна зробити. Мій модулятор теж не всесильний.

Його очі зацікавлено дивляться на мене, вивчають… Невже він запропонував усе це навмисне? Зневірився в мені, в моєму модуляторі й вирішив допомогти усунутися? Від нього можна цього сподіватися. Він був дуже простий у поводженні, кожного з нас називав на ім’я, але ми називали його тільки Командиром…

— То що, не хочеш перевести? — знову поцікавився він.

— Ні. — Здається, я сказав це надто різко. Його погляд став здивованим.

— Ти ж знаєш, що модулятор всесильний, — бадьоро промовив я. — Він здатний вилікувати кожного. Треба тільки знайти характеристику модуляції для твого організму.

— Одну-єдину! — змовницьки підморгнув він.

— Авжеж.

— Серед скількох?

Я зрозумів, що попав у пастку. В медичній “біографії” Андрія була електрична картка його організму, але її складено дев’ять років тому. Тоді модуляторів ще не було. І я не знав головного — номера модуляції. Отже, не знав основного — ритму. І штучний мозок модулятора не міг мені допомогти в цьому…

— Комп’ютер працює весь час, — промимрив я. — Раніше чи пізніше, але ми знайдемо…

— А скільки маємо часу?

Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?

Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:

— Ти знову зануриш мене в електромагнітні проводи?

— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.

— А що, я базікаю в маренні?

Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.

— Ти кликав матір. Просив, щоб вона заспівала тобі пісню…

— Он як… Пісню… А знаєш, яку саме? Він спробував заспівати, та в горлі заклекотало, і мелодії не вийшло.

— Не напружуйся, — попросив я ї ласкаво поклав руки йому на плечі.