Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський

з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”

“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”

“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”

Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…

Непотрібний спогад

Заплакала уві сні дитина…

Сигом Алг прислухався. Повернув голову. Порепаний жовтогарячий грунт, сліпучо-біле сяйво над рівним, як лінійка, горизонтом чужої планети.

…Загорівся нічник. У світлий прямокутник дверей зайшла навшпиньки жінка у нічній сорочці, ще вся тепла від постелі, сонна. Потягнула колиску до себе. Пластмасові шнури безшумно розтягнулись, і стало видно дитину: довгі вії і пухлі рученята, якими вона обняла ляльку. Ніжність, як туман, затягла свідомість сигома. “Не розбудити б…” — подумав він, і відразу ж, як поривом вітру, відкинуло туман. Інші ділянки мозку вже проаналізували побачене і видали результати. Те, що бачив Алг, жило лише в його пам’яті, а навколо була чужа планета, пустиня.

Сигом не знав, коли в його пам’ять вписалися ці картини. Можливо, вони потрапили туди з книжок або з розмов із людьми. А вірогідніше за все, він побачив це, коли жив у будинку одного із своїх двійників-людей, переймаючи їх досвід і пам’ять. Чи то в будинку суворого Іполита Івановича, що вмів так чітко доводити теореми, чи то у фантазера Валерія, чи в теоретика-універсала Колосовського. Проте хіба не однаково? Ні жінки, ні дитини давно не було в живих — адже Алг полетів із Землі більше трьох тисячоліть тому. А мить із чийогось сімейного життя збереглась лише в його колосальній атомарній пам’яті. Він повинен був давно викинути її звідти. Вона не мала для нього ніякого значення і, немов нав’язливий мотив пісні, іноді заважала думати. Проте викинути її було майже те ж саме, що змити останні примарні сліди жінки й дитини. Начебто умертвити їх обох, вдруге і остаточно.

І сигом зберігав цю підмічену мить, як спогад про своїх творців. Він беріг усе, що зв’язувало його з ними. Адже це зв’язувало його і з мільйонами інших сигомів, що розлетілись в різні боки Всесвіту, щоб пізнавати і переробляти його й себе.

Алг швидко крокував уперед, розглядаючи грунт, потім вмикав гравітатори і перелітав за секунди на десятки і сотні кілометрів.

З’явились скелі. “Які вони тут нецікаві, — розмірковував сигом. — Просто-напросто голі, відшліфовані шпилі. Але що то за дивні предмети висять на них? Вони схожі на кокони шовкопрядів. Подивлюсь на них зблизька”.

Він опустився на скелю поруч з “коконом”, що висів на ледь помітних клейких нитках. Сигом роздивився його своїми органами інфрачервоного та ультрафіолетового зору, торкнувся локаторами, послухав, чи не випромінює “кокон” яких-небудь енергетичних хвиль. Проте слідів життя і обміну із середовищем не виявив. Внутрішня будова “кокона” була дуже проста. Він складався з однорідної речовини. Сигом зібрався розщепити її ультразвуком і проаналізувати. Він взявся за “кокон” — нитки розтягнулись. В ту ж мить щось прозвучало…

У відкритий світлий прямокутник дверей ввійшла жінка у нічній сорочці, зашепотіла: “Спи, рідний…” Алг завмер, не ввімкнув орган ультразвуку. Йому здавалось, що чути не звуки, а ніжність. Проте він добре знав, що почуття не можна чути. Можна чути лише звуки, що пробуджують почуття, а звуків не було…

За метр від сигома за виступом скелі причаїлись дві істоти. Вони були, як і “кокон”, нерухомо прикріплені до скелі, але на відміну від нього не могли бути виявлені сигомом, бо не мали ні постійної форми, ні звуку, ні кольору, ні запаху.

— Ні, це не жива істота, — сказала одна іншій, маючи на увазі сигома. — Швидше за все це хмарка пилу чи смерч. Адже воно весь час рухається, а всякий механічний рух — ознака нижчої форми матерії. Коли б ми так рухались, то нам ніколи було б мислити й удосконалюватись. Нас змело б випромінювання або навіть вітер. Час увімкнути передавачі хвиль і розщепити його. Інакше воно може завдати шкоди нашому малюку.

— Проте хіба ти не помічаєш чітких ритмів у його русі? Це не властиво для хмари пилу.

— Проте властиво для випромінювання. Я не стверджую, що це саме хмарка пилу. Можливо, згусток плазми. В усякому разі, воно не мислить. Інакше б вловило наші сигнали. Розум може мати форму і стан, недосяжний для нашого розуміння. Але яким би не був розум, він повинен вловлювати випромінювання почуттів, психічні хвилі.

— Правильно. Це вагомий доказ. Проте все ж таки давай почекаємо. Якщо воно завдасть нашій дитині хоч якої-небудь шкоди, — знищимо його.

Сигом все ще не наважувався. Він не відривав погляду від “кокона”, що висів на тонких нитках. “Кокон” щось нагадував. Але що?

“Дурниці! — подумав сигом, розізлившись на себе. — Іполит Іванович назвав би мене ідіотом, а Колосовський довів би, що я лобас. Завжди треба довірятись тільки логіці, а не підсвідомим почуттям”.

“Не будь однобоким!” — пролунав у його пам’яті застережний голос Колосовського.

Алг не знав, що в ту мить, коли б він увімкнув ультразвук, інші, потужніші хвилі енергії, невідомі йому, розклали б його тіло на частки, набагато менші за атоми. Він став би миттєвим спалахом світла.

Але знову, як настирлива мелодія, через численні канали його швидкодіючого мозку, здатного проробити мільярди операцій за мільярдну долю секунди, простяглись жіночі руки до колиски — приголубити того, що