Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський

до десятиріччя або століття. Миша, скажімо, повністю перетравлює їжу за годину-півтори, а змія — за кілька тижнів. Ділення клітин деяких бактерій відбувається щогодини, а клітин багатьох вищих організмів — раз у кілька днів. У кожного виду свій час, свій простір, свої відрізки життя… Швидкій комасі молюск здався б закам’янілою брилою. А якщо взяти явище анабіозу…

Статуї стояли перед археологом абсолютно нерухомо. Та він вже здогадувався, що їхня нерухомість уявна, що це зовсім не статуї, а… люди. Люди з іншої планети, з іншого світу, з іншого часу. Наше сторіччя для них — мить. Певне, всі процеси у їхньому світі протікають в іншому, уповільненому ритмі.

П’ять років знадобилося жінці, щоб відчути біль у нозі і почати реагувати на нього. Стільки ж часу треба було чоловікові, щоб зробити один крок.

П’ять років… Він, Михайло Григорович, за цей час прожив велике життя, знаходив і втрачав друзів, пізнавав самого себе. Він звідав і муку, і біль, і відчай, і радість, і горе, і щастя. А нервові імпульси цих істот повільно повзли по їхніх нервах, сигналізуючи жінці про біль, чоловікові — про небезпеку. Жінка, яку вважали статуєю, всі ці роки опускала руку до пораненого місця, а чоловік робив свій єдиний крок.

Це здавалось неймовірним, але Михайло Григорович добре знав, що в природі все може бути, що багатогранність її невичерпна.

“Минуть ще десятки літ, — думав він. — Помру я, помре мій син, а для них нічого не зміниться. Наш час омиває їхні ступні і мчить далі, безсилий перед ними. І всі наші страждання, наші радощі і муки для них не мають ніякого значення. Вони оцінять справи лише цілих поколінь”.

І тут же Михайло Григорович запитав себе: “Чи оцінять?” Все може статися інакше. На захист жінки, котрій ненавмисне п’ять років тому заподіяли біль, чоловік підняв зброю. А коли вона вистрілить? Скільки років мине? Сотні, тисячі?.. А що це за зброя? Яка її дія? І що зробити, щоб вона не почала діяти?..”

Михайло Григорович зупинив потік запитань. Звичайно, справитись з пришельцями люди Землі можуть дуже просто. Можна вибити зброю з рук чоловіка. Можна зв’язати сталевими тросами цих істот. Врешті-решт, перемагає той, чий час плине швидше!

Але це не вихід із становища. Треба порозумітися з пришельцями, взнати про їхню батьківщину і розповісти їм про свою планету. А як це зробити? Адже запитання, поставлене сьогодні, дійде до їхньої свідомості через десятки років, і минуть ще сотні літ, доки вони дадуть відповідь на нього.

А запитань доведеться ставити багато, перш ніж встановиться хоча б якесь взаєморозуміння. Минуть тисячі років… А для нащадків запитання прадідів не будуть мати ніякого сенсу, і вони ставитимуть свої запитання… І знову минуть тисячоліття.

Для пришельців це будуть хвилини, для землян — епохи.

Михайлові Григоровичу страшно було подумати про дистанцію свого життя. Яке непомітне воно, а йому здається цілою епохою! Для чого він жив? Що від нього залишиться?

Михайло Григорович підвів голову. Ні, даремно він так думає, даремно хвилюється. Лишаться його справи — прочитані сторінки історії, котра завжди вказує шлях у майбутнє, допоможе знайти контакт з пришельцями. Те, що неможливе сьогодні, стане можливим завтра.

І його життя, як життя будь-якої людини, не вкладається в якийсь тинок. Точніше тинок залежить від людини. Один робить своє життя мізерним і непомітним, інші — великим і багатогранним, і поняття “мить” дуже відносне. Секунда людського життя — це не те, що нацокає годинник, а те, що людина встигне зробити за неї. Хіба не варта століття мить Ньютона, коли він сформулював свій славнозвісний закон? Хіба секунда Леонардо да Вінчі або Ломоносова — це тільки те, що показує годинник?

За секунду Земля проходить певний шлях, вітер пролітає певну відстань, комаха пробігає певну стежку, але людина може взагалі не помітити секунди, може позіхнути від нудьги, а може відкрити новий закон природи. Час — господар речей у природі, людина — господар свого часу.

…Довгі тіні упали на пришельців і змішалися з тінню Михайла Григоровича. Вони стояли один проти одного — вищі істоти, такі різні і такі схожі.

МИТНИЙ ОГЛЯД

Контролери поверталися ні з чим. Вічка індикаторів зеленаво блимали з пульта. Це означало, що автоматичні системи не виявили нічого недозволеного.

Корабель міг вирушати.

Простягти руку до зеленої кнопки, натиснути — і на світловому табло перед старшим черговим шостого шлюзу спалахне напис: “Митна служба зауважень не має”. Але натискати кнопку не хотілося. Щось заважало…

Це “щось” мало цілком певний, хоч його й важко було витлумачити, зміст: кинутий скоса погляд, змовницький жест, якась маленька неточність у документах…

Цього разу не було, здавалося, нічого підозрілого. Контролери відзначили тільки, що запас уранового палива на “Марії-Луїзі” удвічі перевищує норму.

“Можливо, справа саме в цьому, — міркував Георг. — Такий запас легко наперед обумовити в документах, щоб потім не марнувати часу на митниці. Але цього чомусь не зробили. І ця подорож до Байкалу… Навіщо вона? Невже їм заманулося помилуватися краєвидами? Може, це єдина причина?..”

Годинник рівномірно цокав. Ще півгодини — і капітан “Марії-Луїзи” матиме підстави скаржитися головному диспетчерові-координатору.

Судно везло з Радянського Союзу комп’ютери, роботів і вугілля, необхідне для виготовлення пластмас — замінників живої тканини.

Старпом з “Марії-Луїзи”, стрункий і бездоганно ввічливий, очікувально дивився на Георга, а той старанно відводив погляд і вдавав, що звіряє суднові документи. З його обличчя не сходив вираз бюрократичної заклопотаності. “Хай думає, що чекаю ще на якісь повідомлення контролерів, — міркував Георг. — А я тим часом придивлюся до нього. Надто вже поспішає цей морський лис…”

— Як вам сподобалася подорож до Байкалу? — якомога лагідніше спитав Георг.

— Краса озера вражає. Я не міг навіть собі уявити такої краси, — заторохтів моряк,