Я — легенда - Річард Метісон
Вулиці були безлюдними. Біля Комптону він звернув ліворуч і попрямував на захід. Їдучи, він поглядав на великий пустир справа від авто. Цвинтарем він скористатися не міг. Їх усі позакривали й постійно вартували. Неодноразово людей убивала охорона, коли ті намагалися поховати коханих.
У наступному кварталі він повернув праворуч, проїхав його і знову звернув управо, заїхавши до тихенької вулички, що вела до пустиря. Проїхавши півкварталу, приглушив двигун. Решту дороги він їхав помалу, щоб ніхто не почув авто.
Ніхто не бачив, як він витягав її з авто і як ніс її до порослого високим бур’яном пустиря. Ніхто не бачив, як він поклав її на землю і зник з поля зору, схилившись навколішки.
Він копав неквапливо, устромлюючи лопату в м’який ґрунт, а тепло від яскравого сонця затікало на ділянку, немов розплавлене повітря на блюдце. Піт градом стікав його щоками та чолом, поки він копав, а грудки землі так і миготіли перед очима. У повітря здійнялася пилюка, що наповнила його ніздрі своїм жарким, різким запахом.
Яму нарешті була закінчено. Він відклав лопату і схилився, впершись руками в коліна. Його тіло тремтіло, піт заливав обличчя. Цієї частини він боявся.
Але він також знав, що не можна баритися. Якщо його помітили, то невдовзі вони прийдуть по нього. Бути підстреленим — то ще півбіди. Але тоді її спалять. Його вуста стиснулися. Ні.
Лагідно, якомога обережніше він опустив її в невеличку могилу, переконавшись, що не зачепить її голову.
Він випростався й поглянув донизу, на її нерухоме тіло, зашите в покривало. Востаннє, думав він. Ніяких більше розмов, ніякого кохання. Одинадцять чудових років добігають кінця, покладені в яму. Він затремтів. «Ні, — подумав, — на це немає часу».
Та марно. Світ блимав, спотворений крізь нескінченні потоки сліз, поки він засипав яму гарячою землею, ущільнюючи її довкола непорушного тіла своїми млявими пальцями.
Він лежав одягненим на ліжку, втупившись у чорну стелю. Він був напідпитку, тож у темряві кімнати вирували світляки.
Правою рукою він пробував намацати стіл. Перекинувши рукою пляшку, він спробував ухопити її пальцями, але запізно. Потім розслабився і лежав у нічній тиші, слухаючи, як булькає віскі, розливаючись із пляшки по підлозі.
Його нечесане волосся зашаруділо на подушці, коли він глянув на годинник. Друга ночі. Два дні минуло, відколи він її поховав. Двоє очей дивляться на годинник, два вуха вслухаються в його електричне дзижчання, дві губи стиснуті докупи, дві руки покладені на ліжко.
Він намагався позбутися цієї нав’язливої ідеї, але йому здавалося, що раптом усе в світі потрапило у вир двоїстості, ставши жертвою двійкової системи. Дві мертві людини, два ліжка в кімнаті, два вікна, дві тумбочки, два килими, два серця, що…
Його груди наповнилися нічним повітрям, потримали його, а потім виштовхнули назад; уривчасто вдихнули знову. Два дні, дві руки, два ока, дві ноги, дві ступні…
Він сів у ліжку, звісивши з краю ноги. Його ступні опустилися в калюжу віскі, і він відчув, як враз змочилися шкарпетки. Жалюзі на вікнах деренчали від легкого вітерцю.
Він вирячився в чорноту. «Що залишилося? — спитав себе. — Що ж, зрештою, залишилося?»
Утомлено він підвівся і, затинаючись, пішов до ванної, лишаючи по собі вологі сліди. Порснув в обличчя водою й потягся по рушник.
Що залишилося? Що…
Зненацька він закляк у холодній темряві ночі.
Хтось повертав ручку вхідних дверей.
Він відчув, як шиєю побіг холодок, а шкіру під волоссям почало поколювати. «Це Бен, — почув він версію власного розуму. — Прийшов по ключі від авто».
Рушник висковзнув з його рук, з шелестом упавши на кахлі. Його тіло здригнулося.
Кулак гупнув об двері, знесилений, наче рука впала на дерево.
Він повільно зайшов до вітальні, серце шалено калатало.
Двері торохнули, коли кулак іще раз слабко гупнув об них. Він відчув, як смикнувся від цього звуку. «Що таке?» — спитав він себе. Двері відчинені. З відчиненого вікна на його обличчя дмухнув легкий вітерець. Темрява тягла його до дверей.
«Хто…» — пробелькотів він, не в змозі йти далі.
Його рука відсмикнулася від дверної ручки, коли та повернулася під його пальцями. Одним кроком він підійшов до стіни, принишк і стояв там, уривчасто дихаючи, широко розплющивши очі.
Нічого не сталося. Він стояв там, тримаючи себе в руках.
На мить його дихання спинилося. Хтось бурмотів на ґанку, белькочучи слова, яких він не міг розібрати. Він опанував себе; потім стрімким рухом розчахнув двері, впустивши до кімнати місячне сяйво.
Він не міг навіть скрикнути. Стояв, мов пришпилений на місці, втупившись поглядом у Вірджинію.
«Роб… ерт», — сказала вона.
Розділ 10
Науковий відділ був на другому поверсі. Кожен крок Роберта Невілла глухо відлунював, коли він піднімався мармуровими сходами Громадської бібліотеки Лос-Анджелеса.
Надворі було 7 квітня 1976 року.
До нього таки дійшло після тижня пиятики, роздратувань і безладних пошуків, що він гає час. Розрізнені експерименти не давали жодних результатів, це було ясно. Якщо й існує раціональне пояснення проблеми (а він мав вірити, що воно таки є), його можна знайти лише шляхом ретельного дослідження.
Орієнтовно, попри брак потрібних знань, він визначився з імовірним підґрунтям — то була кров. Це слугувало щонайменше відправною точкою. Тож першим кроком було якомога більше прочитати про кров.
Він ішов коридором другого поверху і зауважив, що тиша в бібліотеці, за винятком гупання його черевиків, цілковита. Зовні інколи співають птахи, а навіть якщо мовчать, здається, що присутні якогось роду звуки. Незбагненно, але надворі ніколи не відчувається та могильна мовчанка, що панує в будівлях.
Особливо тут, у цій велетенській сірокам’яній споруді, що слугує сховищем знань загиблого світу. «Певно, це якось пов’язано з тиском стін і замкненим простором, — думав він, — щось суто психологічне». Та усвідомлення цього не полегшувало справи. Не було вже психіатрів, які б бурмотіли про безпідставні неврози та слухові галюцинації. Остання людина у світі безнадійно застрягла наодинці зі своїми примарами.
Він увійшов до наукового відділу.
Це була кімната з високою стелею та широкими заскленими вікнами. Навпроти дверей стояв письмовий стіл, де виписували книги в ті дні, коли їх ще хтось собі виписував.
Він стояв якусь мить, обводячи поглядом завмерлу кімнату, поволі хитаючи головою. Усі ці книги, думав він, — осад планетарного інтелекту, витвори безплідних умів, рештки,
