Я — легенда - Річард Метісон

Потім несподіваний спалах оглушливого болю в його щелепі, і денне світло поступається ночі. Гаряча цівка алкоголю стікає горлом, він кашляє, хапаючи повітря, і сидить мовчки в авто Бена Кортмана, від’їжджає і дивиться на велетенську завісу кіптяви, що здіймається понад землею, немов чорна примара всесвітнього розпачу.

Згадуючи ту мить, він заплющив очі, до болю стиснувши зуби.

«Ні».

Він не відправить туди Вірджинію. Хай вони навіть уб’ють його за це.

Повільною, твердою ходою він підійшов до вхідних дверей і вийшов на ґанок. Ступивши на пожовклий газон, попрямував до будинку Бена Кортмана. Від сліпучого сонячного світла його зіниці перетворилися на крихітні чорнильні цятки. Занімілі руки безпорадно гойдалися з обох боків.

Дзвінок на дверях вигравав «Як мучить мене спрага»[33]. Від абсурдності ситуації раптом закортіло щось поламати. Він досі пам’ятав, як Бен поставив цей дзвінок, думаючи, що то буде весело.

Він непохитно стояв перед дверима, у голові пульсувало. «Мене не хвилює, що це закон, мене не хвилює, що мене можуть стратити, її я туди не відправлю!»

Він загримав кулаком у двері.

«Бене!»

У будинку Бена Кортмана — тиша. На передніх вікнах нерухомо висять білі фіранки. Він міг розгледіти червоний диван, торшер із торочковим абажуром, піаніно «Кнабе»[34], на якому Фреда полюбляла грати в пообідній час щонеділі. Він кліпнув. Що сьогодні за день? Він забув, зовсім утратив лік дням. Він зігнув плечі, відчуваючи, як гнівна нетерплячка, мов та кислота, розливається тілом.

«Бене!»

Знову його кулак загрюкав у двері, плоть навколо зблідлого підборіддя смикнулася. Чорт забирай, де він є? Невілл затис кнопку дзвінка пальцем, у динаміку знову заграла пісенька п’яничок, і знову, і знову. «Як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене спрага, як мучить мене…»

Задихаючись від люті, він навалився на двері, які розчахнулися навстіж досередини. Вони були незамкнені.

Він зайшов до мовчазної вітальні.

«Бене, — голосно проказав він, — Бене, мені потрібне твоє авто».

Вони були в спальні, безмовно завмерши в денній комі, лежали на окремих ліжках, Бен у піжамі, Фреда в шовковій нічній сорочці; лежали на простирадлах, а їхні широкі груди здригалися від утрудненого дихання.

Якусь мить він так і простояв, дивлячись на них. На шиї у Фреди була рана, що вкрилася кров’яною кіркою. Він перевів очі на Бена. На його горлі не було жодних ран. Він почув, як голос у голові проказав: «Якби я тільки міг зараз прокинутися».

Він захитав головою. Ні, від цього йому не прокинутися.

Він знайшов ключі від авто на тумбочці й узяв їх. Розвернувся і пішов, залишивши безмовний будинок позаду. Тоді він бачив їх живими востаннє.

Двигун, кашляючи, ожив. Він дав йому попрацювати на холостому ходу декілька хвилин, поки сам сидів і виглядав крізь запилюжене вітрове скло. Товста муха продзижчала навколо його голови, розтинаючи задушливе повітря салону. Він дивився на її мляве зеленувате мигтіння, відчуваючи, як під ним завібрувало авто.

За якусь мить він натис на важіль газу, дросель відкрився, запускаючи повітря в карбюратор, і авто рушило вулицею. Він припаркував його на під’їзді до свого гаража й вимкнув двигун.

У будинку було прохолодно й тихо. Його черевики ледь чутно ковзали килимом, а потім заклацали паркетними дошками у вітальні.

Він стояв нерухомо у дверях, дивлячись на неї. Вона й досі лежала на спині, руки з боків, побілілі пальці трохи зігнуті. Складалося враження, що вона лише спить.

Він розвернувся й повернувся до вітальні. Що йому далі робити? Будь-які рішення здавалися безглуздими. Яка різниця, що робити? Що б він не вирішив, життя однаково не матиме сенсу.

Він став біля вікна, розглядаючи млявими очима тиху, залиту сонцем вулицю.

«Нащо ж я тоді взяв авто?» — запитав себе він. До горла підступив клубок. Спалити її я не можу, думав він. Не буду. Але які ще є варіанти? Похоронні бюро зачинені. Ті нечисленні трунарі, які досі в змозі виконувати свою роботу, не порушуватимуть закону. Усі без винятку померлі мають бути відразу доправлені до місць кремації. Це єдиний відомий шлях запобігти розповсюдженню інфекції. Лише полум’я нищить бактерію, що викликає пошесть.

Він знав це. Він знав, що так приписано законом. Але як багато людей цього дотримуються? Це його теж цікавило. Скільки чоловіків брали коханих дружин, з якими розділили своє життя, і кидали у вогнище? Скільки батьків спопелили милих серцю дітей і скільки дітей пожбурили любих батьків у вогнище, сотні футів завдовжки, сотні футів завширшки?

Ні, коли щось і вціліло в тому світі, то це його обітниця — вона не горітиме у вогні.

Минула година, поки він прийняв остаточне рішення. Пішов і взяв її голку та нитку. Він шив, допоки назовні не виглядало лише її обличчя. Потім з важким серцем тремкими руками зашив покривало поверх її рота. Поверх її носа. Її очей.

Закінчивши, він пішов на кухню й випив іще одну склянку віскі. Проте навіть не відчув напою.

Зрештою, нерішуче ступаючи, він повернувся до спальні. Хвилину стояв, хрипко дихаючи; по тому нахилився та обхопив руками її нерухоме тіло.

«Ну ж бо, маленька», — прошепотів він.

Слова немов вивільнили щось усередині нього. Коли він ніс її крізь вітальню, він відчував, як увесь тремтить, як його щоками повільно котяться сльози.

Він поклав її на заднє сидіння й заліз в авто сам. Глибоко вдихнув і потягся до кнопки стартера.

Він здав назад. Знову вилізши з авто, пішов до гаража й узяв лопату. Здригнувся, побачивши, як вулицю повільно перетинає чоловік.

Він поклав лопату до багажника й заліз в авто.

«Зачекайте!»

Крик чоловіка був хрипким. Він спробував бігти, але був занадто ослабленим. Роберт Невілл мовчки сидів, коли чоловік, човгаючи, підійшов.

«Чи не могли б ви… можна взяти… також мою матір?» — сухо проказав чоловік.

«Я… Я… Я…»

Мозок Невілла відмовлявся працювати. Він подумав, що знову заплаче, але стримав себе та напружив спину.

«Я не їду до… туди», — сказав він.

Чоловік, не розуміючи, втупився в нього.

«Але ваша…»

«Я не їду до вогнища, я сказав!» — випалив Невілл і натис кнопку стартера.

«Але ваша дружина, — сказав чоловік. — Ваша дружина…»

Роберт Невілл смикнув перемикач передач, давши задній хід.

«Будь ласка», — заблагав чоловік.

«Я туди не їду!» — прокричав Невілл, не глянувши на чоловіка.

«Але ж це закон!» — криком відповів йому чоловік, зненацька розгнівавшись.

Авто задом