Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Асистенти, що стояли обік хворої на різні боки від столу, втупилися один в одного. В обох промайнула та ж сама думка.

— Маннергейм оскаженіє, — вимовив доктор Ньюмен. — Краще покликати його. Ідіть! — звелів він Ненсі Донован. — Скажіть — обставини надзвичайні!

Ненсі Донован кинулася до апарата внутрішнього зв’язку й викликала сестер, що сиділи за столом у приймальні.

— Знову розтинати череп? — перепитав доктор Лоурі.

— Не знаю, — нервово відповів Ньюмен. — Якщо кровотеча внутрімозкова, краще було б зробити термінове сканування… Якщо ж на тому місці, де оперували — розтинати.

— Тиск підвищується! — в розпачі проговорив доктор Ранада, не відриваючи погляду від манометра. Він приготувався ввести ще одну дозу препарату, щоб збити тиск.

Асистенти наче заклякли.

— Підвищується! — закричав доктор Ранада, — на Бога, робіть же що-небудь!

— Ножиці! — гаркнув доктор Ньюмен.

Їх з ляском поклали йому на долоню, і він розрізав шви, які щойно закінчив накладати. Рана сама собою розверзлася, коли він дійшов до краю розтину. Як тільки він відвернув клапоть шкіри, ділянка черепа, яку випиляли для трепанації, подалася вгору. Здавалося, вона пульсує.

— Чотири дози крові! — викрикнув доктор Ранада.

Ньюмен перерізав два шви, що утримували заслону з кістки. Кавалок кістки випав з розрізу перше, ніж хірург устиг його підхопити. Тверда оболонка мозку, затягнута зловісною темною тінню, випнулася назовні.

Двері розчинилися, й доктор Маннергейм влетів до операційної. Блуза його операційної куртки трималася на одному ґудзикові.

— Що тут, чорт забирай, відбувається?! — вигукнув він. Але відразу помітив тверду оболонку, що випнулася й пульсувала. — Боже праведний! Рукавички! Дайте ж рукавички!

Ненсі Донован заходилася розпечатувати нову пару рукавичок, але Маннергейм вирвав їх і натягнув на руки, навіть не очистивши від тальку.

Як тільки перерізали шви, тверда оболонка мозку розірвалася і багряний струмінь крові ударив Маннергеймові в груди. Кров заливала його, поки він наосліп розрізав решту швів. Він знав — необхідно виявити джерело кровотечі.

— Відсмоктувач! — скомандував Маннергейм.

З неприємним звуком машина почала відсмоктувати кров. Відразу ж стало очевидно, що мозок або зрушив з місця або набрякнув, бо дуже скоро Маннергейм натрапив на мозкову тканину.

— Тиск падає! — сказав Ранада.

Пронизливим криком Маннергейм наказав дати мозковий гачок. Він попробував роздивитися операційне поле, але щойно забрав відсмоктувача, як кров до країв залила порожнину.

— Тиск… — сказав Ранада й спинився. — Тиску немає!

Звук монітора, що наповнював операційну такими рівномірними ударами, зійшов до нестерпно рідкого ритму. Потім урвався.

— Зупинка серця! — закричав Ранада.

Асистенти зібгали важкі простирадла, оголюючи Лізине тіло й закриваючи їй голову. Ньюмен став на табурет поруч із операційним столом і заходився робити масаж серця, натискаючи Лізі на груди. Доктор Ранада, якому принесли кров, підвісив пляшечки на штативи крапельниць і вливав у Лізу кров відразу по кількох трубках із граничною швидкістю, наповнюючи нею тіло дівчини.

— Облиште, — наказав Маннергейм. Він відступив від операційного столу, коли доктор Ранада закричав, що серце спинилося. Відчуваючи цілковиту зневіру й безвихідь, Маннергейм жбурнув інструменти на підлогу.

Так він стояв якийсь час і з його обвислих уздовж тіла рук скрапувала кров і часточки мозку.

— Годі! Все даремно, — нарешті виговорив він. — Напевно, розірвалася якась із великих артерій. Винна ця тричі клята хвора, що ввігнала в себе електроди. Напевно, порвала артерію і викликала спазм. Коли спазм скінчився, артерія тріснула. Оживити хвору неможливо.

Підхопивши хірургічні штани, перш ніж вони сповзли з нього, Маннергейм рушив до виходу. Дійшовши до дверей, повернувся до двох асистентів.

— Зашийте знову, наче вона ще жива. Ясно?

— Мене звати Крістін Ліндквіст, — сказала молода жінка, що чекала своєї черги в університетській гінекологічній клініці. Вона силувано осміхнулася, але кутики її рота тремтіли. — На 11.30 мені призначено зустріч із доктором Джоном Шонфельдом.

Настінний годинник показував рівно одинадцяту.

Елен Коуген, реєстраторка, відірвалася від роману в дешевій палітурці і поглянула на гарненьке обличчя, що посміхалося до неї згори. Вона відразу ж зрозуміла, що Крістін Ліндквіст володіє всім, чого її, Елен Коуген, позбавлено. Крістін була від природи білява, і її волосся було м’яке, наче шовк. Маленький носик трохи кирпатий, великі очі глибокі й блакитні, а ноги бездоганної форми. Елен миттю зненавиділа Крістін і подумки назвала її однією з каліфорнійських сучок. Якби Елен і знала, що Крістін приїхала з Медісона, штат Вісконсін, це не змінило б її думки. Вона глибоко затягнулася й випустила дим крізь ніздрі, продивляючись журнал первинних хворих. Тоді викреслила прізвище Ліндквіст і запропонувала дівчині посидіти, додавши, що прийме її доктор Гарпер, а не доктор Шонфельд.

— Чому не доктор Шонфельд? — поцікавилася Крістін. Доктора Шонфельда їй порекомендувала одна знайома з гуртожитку.

— Тому що його зараз немає. Така відповідь вас влаштовує?

Крістін кивнула, та Елен цього не помітила. Вона вже знову читала роман. Хоча, коли Крістін рушила до стільців, Елен стежила за нею ревниво й роздратовано.

Цієї хвилини Крістін треба було б піти. Вона подумала про це, розуміючи, що ніхто й не помітив би, якби вона вийшла туди, звідкіля прийшла. Занепала обстановка лікарні, що відгонила хворобами й руйнацією, викликала в неї спротив. Кабінет доктора Уолтера Петерсона у Вісконсіні був новий і чистенький, і хоча огляди, що їх треба було проходити кожні шість місяців, і не приносили Крістін задоволення, але, принаймні, вони не гнітили її.