Ніч перед кінцем світу - Рей Бредбері
— Що робити далі? Але… звісно ж, ти підеш на роботу!
— Ти усе ще не віриш? — засміявся він. — Ти не віриш, що я відтепер не вилітатиму щодня о восьмій десять з дому, поспішаючи на роботу, і Джім не ходитиме до школи? Навчання для всіх нас уже скінчилося! Більше не буде олівців, більше не буде книжок, більше не буде кривих поглядів боса! Ми вільні, дорогенька, і ми ніколи не повернемося до отої заяложеної нудотної рутини! Ходімо!
І він повів її тихими і безживними вулицями міста.
— Вони не померли, — пояснив він. — Вони просто… пішли геть.
— А як же в інших містах?
Він підійшов до телефонної будки і набрав Чикаго, потім — Нью-Йорк і Сан-Франциско.
Тиша. Тиша. Тиша.
— Ось так, — сказав він, кладучи слухавку.
— Я почуваюся винною, — сказала вона. — Вони щезли, а ми тут. І я… щаслива! Але ж чому? Я би мала почуватися нещасною!
— І чому б то? Це аж ніяк не трагедія. Адже їх не катували, не підірвали і не спалили. Вони зникли, навіть не здогадуючись про це. І ми нічого нікому не винні. Наш єдиний обов’язок — бути щасливими. Попереду тридцять років щастя: хіба ж це не чудово?
— Але… в такому разі нам слід мати більше дітей!
— Щоб знову заселити цей світ? — Він повільно й спокійно хитнув головою. — Ні. Нехай Джім буде останнім. Коли він зістариться і помре, нехай світ успадкують лише коні та корови, бурундуки і павуки. Вони продовжать життя. І котрогось дня якийсь інший вид, що зуміє поєднати природне щастя із природною допитливістю, побудує нові міста, які навіть близько не будуть схожі на наші, і житиме далі. А тепер піди розбуди Джіма, потім наладуємо кошик і розпочнемо наші тридцятилітні канікули. Ану хто швидше добіжить до будинку?
Він узяв із невеликої дрезини кувалду, і поки він із півгодини поправляв заіржавілі рейки, жінка з хлопчиком побігли на берег. Вони повернулися зі жменею мокрих черепашок — їх була ціла дюжина — та чудовою рожевою галькою, всілися, і мати почала навчати сина, і хлопчик олівцем у блокноті записував домашнє завдання, а потім опівдні до них спустився з насипу тато — без піджака та краватки — і вони пили апельсинову шипучку, дивлячись, як у пляшках рояться і рвуться догори бульбашки. Надовкола панувала тиша. Вони прислухалися до того, як сонце налаштовує старі залізні рейки. Над ними, у просякнутому сіллю повітрі, витав смолистий запах шпал, і чоловік легенько поплескав долонею по кишеньковому атласу.
— Наступного місяця, в травні, поїдемо до Сакраменто,[43] а потім вирушимо у Сіетл,[44] де пробудемо до першого липня. Липень — чудовий місяць для відвідин Вашингтона,[45] відтак, коли вже стане прохолодніше, попрямуємо у Єллоустон;[46] по кілька миль на день — там пополюємо, тут порибалимо…
Хлопчикові зробилося нудно, і він побрів до моря, де взявся кидати у море патички, а потім сам же й бігав за ними, наче дресирований пес.
Чоловік тим часом продовжував:
— Зиму перебудемо в Тусоні,[47] а наприкінці її вирушимо у Флориду. Навесні піднімемось уздовж узбережжя, а в червні, можливо, досягнемо Нью-Йорка. Через два роки, влітку, відвідаємо Чикаго. А як тобі зимове Мехіко, скажімо, через три роки? Поїдемо хоч світ за очі, куди лише приведуть нас рейки: а якщо натрапимо на стару покинуту колію, про яку геть нічого не знатимемо, то поїдемо нею, щоби просто побачити, куди вона приведе. І, присягаюсь, котрогось року ми попливемо на човні униз по Міссісіпі — я завжди про це мріяв. Мандрів вистачить на все життя.
Голос його поступово завмер. Він уже хотів було незграбними руками закрити атлас, коли це щось світле мигнуло у повітрі і впало просто на папір. Потім скотилося на пісок, перетворившись у мокру грудочку.
Дружина глянула на вологу плямку у піску, а тоді подивилася на чоловікове обличчя. Серйозні очі його підозріло блищали. А на щоці виднівся промовистий вологий слід.
Вона ахнула, а потім взяла його за руку і міцно стиснула.
Він зробив те саме з її рукою і, заплющивши очі, повільно, понад силу промовив:
— Було би добре, якби ми сьогодні заснули, і за ніч все якимось чином повернулося назад. Уся дурість і весь цей рейвах, уся ненависть, усі жахи та страхіття, усі ті злостиві люди і їхні оглашенні діти, увесь цей безлад і дріб’язковість, усі непорозуміння і всі сподівання — усе, чого ми так потребуємо і що так любимо. Як це було б чудово!
Вона ще трохи помовчала, потім кивнула.
Зненацька обидва здригнулися. Тому що між ними стояв — вони навіть не помітили, коли він з’явився — їхній син, тримаючи у руці порожню пляшку з-під шипучки.
Обличчя хлопчика було блідим. Вільною рукою він доторкнувся до батькового обличчя — там, де зоставила слід скупа сльоза.
— І тобі також… — мовив він. — Тобі, тату, також нема з ким гратися!
Дружина силкувалася щось сказати.
Чоловік хотів узяти сина за руку.
Хлопчик відсахнувся.
— Дурні! Дурні! Дурнуваті дурні! Ах ви тупаки, тупаки!
І, крутнувшись, він пішов у бік океану, де й застиг ридаючи ридма.
Жінка хотіла було піти за ним, проте чоловік зупинив.
— Не треба. Не чіпай його.
Потім вони обидвоє якось наче заціпеніли. Тому що раптом хлопчик там, на узбережжі, не перестаючи плакати, щось написав на клаптикові паперу. Потім запхав написане у пляшку, загвинтив її, підняв високо в повітря і щосили пожбурив у море.
Що, подумала жінка, що він написав у записці? Що там, у пляшці?
Пляшка гойдалася на хвилях.
Хлопчик перестав плакати.
Через якийсь час він підійшов до батьків і подивився на них. Його обличчя було ні похмурим, ні веселим, ані схвильованим, ані байдужим, ані рішучим, ані безвольним; це була дивна суміш — так ніби він змирився з часом, природнім лихом і цими людьми. Вони глянули спершу на нього, а потім ген туди, де у затоці, поблискуючи на сонці, гойдалася на хвилях вже майже невидима пляшка з нерозбірливими карлючками.
Чи написав він те, чого хотіли ми? — подумала жінка. — Те, про що ми щойно говорили, про що мріяли?
Чи це було лише його бажання, — роздумувала вона, — щоби, приміром, прокинутися завтра вранці й усвідомити, що ти сам як перст у безлюдному світі, і жодної живої душі поруч — ані жінки, ні чоловіка, ні мами, ні тата, жодних тобі недоумкуватих дорослих з їхніми ідіотичними бажаннями. І
