Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Це було все одно що дивитись у дзеркало, ще жодного разу не побачивши свого відображення. Я вперше зрозуміла, чому люди, помітивши мене, зупинялися, впускали свою ношу з рук і витріщалися. Він мав мій колір шкіри, мої веснянки, а його жорстке золотаве волосся було підстрижено так коротко, що скидалося на шар піску. Можливо, він був трішки вищий, може, на кілька років старший за мене. Якщо мої очі були золотаво-карі, як у пустельної кішки, то його очі були сірі, як у шакала.

Я негайно зрозуміла, хто він, хоча бачила його лише мить, бувши в нікчемному стані. Всупереч тому, що сказала мені Лую, він прожив у Джвагірі більше, ніж кілька днів. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на дереві іроко. Він сказав мені стрибнути. Тоді йшов сильний дощ і він тримав над головою кошика, та я зрозуміла, що це він.

— Ти…

— І ти теж, — сказав він.

— Так. Я ніколи… Ну, тобто я чула про інших.

— Я бачив інших, — байдужо сказав він.

— Ти звідки? — одночасно спитали ми. Одночасно відповіли: — Із Заходу.

А тоді кивнули. Всі еву із Заходу.

— У тебе все гаразд? — запитав він.

— Що?

— Ти дивно ходиш, — пояснив він. Я відчула, як у мене запалало обличчя. Він знову всміхнувся й хитнув головою. — Мені не варто бути таким зухвалим. — Він помовчав. — Але повір мені: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навіть якщо ти пройдеш… обрізання.

Я насупилася.

— Навіщо тобі до нього вдаватися? — спитав він. — Ти ж нетутешня.

— Але я тут живу, — оборонилася я.

— І?

— Ти хто такий? — роздратовано спитала я.

— Тебе звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму. Ти — донька коваля.

Я закусила губу, намагаючись лишатися роздратованою. Але він назвав мене донькою, а не падчеркою коваля, і тому мені захотілося всміхнутися. Він усміхнувся на весь рот.

— А ще ти — та, хто опиняється на деревах голяка.

— Ти хто такий? — спитала я знову. Ми, певно, мали дуже дивний вигляд, коли стояли там, на узбіччі.

— Мвіта, — сказав він.

— А прізвище?

— У мене немає прізвища, — сказав він із холодком у голосі.

— О… ясно.

Я поглянула на його одяг. Він був у типовому хлопчачому вбранні — полинялих синіх штанях і зеленій сорочці. Сандалі в нього були ношені, зате шкіряні. Він ніс торбу зі старими підручниками.

— Ну… де ти живеш? — запитала я.

Холодок зник із його голосу.

— Не турбуйся про це.

— Чого це ти не ходиш до школи?

— Я навчаюсь у школі, — сказав він. — Вона краща за твою. — Він сягнув у кишеню й витягнув конверт. — Це для твого батька. Я йшов до тебе додому, але ти можеш передати це йому.

Це був конверт із пальмового волокна, позначений символом Осуґбо, ящіркою, що йде. Кожна її нога означала когось зі старійшин.

— Ти живеш далі по дорозі, за чорним деревом, так? — запитав він, дивлячись поза мене.

Я байдужо кивнула, не зводячи погляду з конверта.

— Добре, — сказав він. І пішов. Я ж стояла і проводжала його поглядом, практично не помічаючи, що біль у мене між ногами запульсував ще сильніше.

Розділ 6

Ешу

Після того дня я, здавалося, бачила Мвіту повсюди. Він часто приходив до нас додому з повідомленнями. А ще я кілька разів натрапляла на нього, коли він ішов до татової кузні.

— Чого це ви не розповідали мені про нього раніше? — запитала я батьків якось за вечерею. Тато саме долонею набирав до рота рису зі спеціями. Він відкинувся назад, жуючи та опустивши праву руку на свою їжу. Мати поклала йому на тарілку ще один шматок козлятини.

— Я гадав, що ти знаєш, — відповів він, заговоривши одночасно з матір’ю, яка сказала: — Я не хотіла тебе засмучувати.

Тоді мої батьки знали дуже багато. А ще вони мали знати, що не можуть берегти мене вічно. Що має статися, те станеться.

Ми із Мвітою розмовляли щоразу, коли бачилися. Недовго. Він завжди поспішав.

— Ти куди? — спитала я після того, як він доставив татові черговий конверт від старійшин. Тато виготовляв для Дому Осуґбо величезний стіл, і символи на ньому слід було вигравірувати ідеально. У конверті, який приніс Мвіта, були нові малюнки символів.

— Деінде, — посміхнувся Мвіта.

— Чому ти постійно кудись біжиш? — запитала я. — Ну давай. Усього одну відповідь.

Він повернувся, щоб піти, а тоді знову обернувся до мене.

— Гаразд, — погодився він. Ми сіли на сходах до будинку. За якусь мить він сказав: — Якщо пробути в пустелі достатньо часу, неодмінно почуєш, як вона розмовляє.

— Звісно, — сказала я. — Найгучніше вона розмовляє на вітрі.

— Правильно, — підтвердив Мвіта. — Метелики добре розуміють пустелю. Тому вони й пурхають туди-сюди. Вони постійно ведуть Розмову із землею. Однаково говорять і слухають. Метеликів кличуть саме мовою пустелі.

Він підняв підборіддя, глибоко вдихнув і видихнув. Я знала цю пісню. Її пустеля співала, коли все було добре. Кочуючи, ми з матір’ю в ті дні, коли пустеля співала цю пісню, ловили скарабеїв, які повільно пролітали повз нас. Зривали тверді панцирі та крила, висушували м’ясо на сонці, додавали спецій — і виходила смакота. Мвітина пісня прикликала трьох метеликів — крихітного білого і двох великих чорно-жовтих.

— Дай мені спробувати, — захоплено попросила я. Згадала свою першу домівку. Тоді відкрила рота й заспівала пісню пустелі про спокій. Я прикликала двох колібрі, які промайнули довкола наших голів, а тоді полетіли геть. Мвіта вражено відхилився від мене.

— Ти співаєш, як… у тебе прекрасний голос, — сказав він.

Я відвела очі та стиснула губи. Мій голос був подарунком від лихої людини.

— Ще, — попросив він. — Заспівай ще.

Я заспівала йому пісню, яку вигадала у п’ять років, бувши щасливою й вільною. Мої спогади про ті часи були нечіткі, але я чудово пам’ятала пісні, які співала.

Так відбувалася кожна моя зустріч із Мвітою. Він трохи навчав мене простого чаклунства, а потім чудувався легкості, з якою я його засвоювала. Він був третій, хто