Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

— Тут ти у безпеці, у безпеці, у безпеці.

Нана Мудра поклала руку Бінті на щоку.

— Відсьогодні всі присутні в цій кімнаті будуть пов’язані, — проказала вона своїм сухим голосом. — Ви з Діті, Оньєсонву та Лую захищатимете одна одну, навіть після одруження. А ми, Старі, будемо захищати вас усіх. Але цей зв’язок сьогодні забезпечить лише правда.

— Хто? — втретє запитала Ада.

Бінта опустилася на підлогу і схилила голову до стегон однієї з жінок:

— Мій батько.

Ми з Лую та Діті охнули. Інші жінки ніби не здивувалися зовсім.

— Близькість була? — запитала Нана Мудра; її лице посуворішало.

— Так, — прошепотіла Бінта.

Дехто з жінок вилаявся, зацокав язиком і сердито забурчав. Я заплющила очі й потерла скроні. Бінтин біль був подібний до болю моєї матері.

— Як часто? — запитала Нана Мудра.

— Багато разів, — сказала Бінта вже сильнішим голосом. А тоді бовкнула: — Я… я… я… хочу його вбити.

І різко накрила рота руками.

— Вибачте! — сказала вона; її репліку заглушили руки.

Нана Мудра прибрала Бінтині руки.

— Тут ти у безпеці, — сказала вона. Явно відчуваючи огиду, стара хитнула головою. — Тепер ми нарешті зможемо щось із цим вдіяти.

Насправді цей гурт жінок уже досить давно знав про поведінку Бінтиного батька. Поки Бінта не пройшла Одинадцятий ритуал, вони не мали можливості втрутитися.

Бінта енергійно захитала головою.

— Ні. Його заберуть і…

Жінки засичали й зацокали язиками.

— Не турбуйся, — промовила Нана Мудра. — Ми захистимо тебе і твоє щастя.

— Моя мати не…

— Тс-с-с, — урвала її Нана Мудра. — Може, ти ще й дитина, але сьогодні ти також станеш дорослою. Твої слова нарешті матимуть значення.

На мене Ада й Нана Мудра ледве глянули. Мене ні про що не питали.

— Сьогодні, — звернулася Ада до нас усіх, — ви станете дітьми та дорослими. Ви будете безсилими й сильними. На вас не зважатимуть, і вас чутимуть. Ви пристаєте на це?

— Так, — промовили ми всі.

— Не кричіть, — сказала цілителька.

— Не хвицайтеся, — сказала швачка.

— Пролийте свою кров, — сказала архітекторка.

— Ані велика, — сказала моя двоюрідна бабуся.

— Ви вже зробили перший крок до зрілості, пішовши з дому в небезпечну ніч самі, — вимовила Ада. — Кожна з вас одержить невелику торбинку з травами, марлю, йод і солі для тіла. Додому ви повернетеся самі. За три ночі вам слід прийняти тривалу ванну.

Нам наказали роздягнутись і дали по шматку червоної тканини, щоб загорнутися. Наші кофтини мали прибрати в дальній кінець хати та спалити. Кожній із нас мали дати нову білу сорочку та покривало, символи щойно досягнутої зрілості. У рапах[7] ми мали піти додому: вони символізували наше дитинство.

Бінта була перша: її ритуал був найнагальніший. Далі Лую, Діті, а потім я. На підлозі розстелили червону тканину. Лігши на неї та поклавши голову на червону подушку, Бінта знову заплакала. Ввімкнули світло, у якому те, що мало невдовзі статися, здавалося ще страшнішим. «Що я роблю? — подумала я, дивлячись на Бінту. — Це божевілля! Мені не треба цього робити! Мені слід просто вибігти з дверей, побігти додому, прослизнути в ліжко й удати, ніби цього ніколи не було». Я зробила один крок до дверей, знаючи, що вони точно не замкнені. Дівчата самі вирішували, чи брати участь у ритуалі. Примушували до нього лише в минулому. Я зробила ще крок. На мене ніхто не дивився. Всі погляди були спрямовані на Бінту.

У кімнаті було тепло, а надворі — як завжди буває вночі. Мої батьки спали так, ніби ця ніч була абсолютно звичайна. Але Бінта лежала на червоній тканині, її тримали за розсунуті ноги цілителька та архітекторка. Ада дезінфікувала скальпель, а тоді погріла його над полум’ям. Дала йому остигнути. Зазвичай цілителі оперують за допомогою лазерних ножів. Вони ріжуть найчистіше, а за потреби можуть миттєво припекти розріз. Я ненадовго замислилася, чому замість цього Ада користується примітивним скальпелем.

— Затамуй подих, — сказала Ада. — Не кричи.

Не встигла Бінта закінчити вдих, як Ада торкнулася її скальпелем. Вона потягнулася до невеличкого підозрілого шматочка темно-рожевої плоті майже на вершечку Бінтиної йєйє. Коли скальпель його розрізав, бризнула кров. Мені закрутило в животі. Бінта не закричала, але так сильно закусила губу, що з її рота збоку потекла цівочка крові. Її тіло смикнулося, та жінки її втримали.

Цілителька зупинила кровотечу загорнутим у марлю льодом. На кілька секунд усі завмерли — крім Бінти, яка важко дихала. Тоді одна з інших жінок допомогла їй підвестись і провела на інший бік кімнати. Бінта сіла з ошелешеним виразом обличчя, розсунувши ноги й утримуючи марлю. Настала черга Лую.

— Я не можу, — забелькотіла Лую. — Я не можу!

Та все ж вона дозволила цілительці та архітекторці себе втримати. Швачка та моя двоюрідна бабуся про всякий випадок притримали їй руки, тоді як Ада взяла ще один скальпель і дезінфікувала його. Лую не закричала, але різко писнула. Поки вона боролася з болем, із її очей крапали сльози. Настала черга Діті.

Діті повільно лягла і глибоко вдихнула. Тоді сказала щось так тихо, що я не почула. Щойно Ада торкнулася її плоті скальпелем, Діті підскочила, і її стегнами потекла кров. Вона спробувала мовчки відповзти з гримасою болю на обличчі. Жінки, напевно, бачили таке часто, бо без жодного слова схопили її та швидко знерухомили. Ада закінчила різати, швидко й чисто.

Настала моя черга. Я ледве тримала очі розплющеними. Біль інших дівчаток оточив мене роєм ос і кусючих мух. Дер мене кактусовими колючками.

— Підходь, Оньєсонву, — сказала Ада.

Я стала твариною в пастці. Не в пастці жінок, будинку чи традицій. Я опинилася в пастці життя. Ніби тисячоліттями була вільним духом, а потім мене раптом щось підхопило, щось жорстоке, гнівне та мстиве, і мене затягнуло до тіла, в якому я жила тепер. Перебувала під його владою, стримувана його правилами. Тоді я згадала про матір. Заради мене вона вбереглася від божевілля. Вона жила для мене. Я могла зробити це для неї.

Я лягла на тканину, стараючись не зважати на очі інших трьох дівчаток, які витріщалися на тіло еву. Я була готова дати ляпаса кожній із них. Я не заслужила на те, щоб терпіти