Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв
А десь там, на третій планеті зоряної системи М-247, напевно існують надзвичайно досконалі, невимовно гарні представники Вищого Розуму. Звісно, вони давно переплюнули жалюгідних людей і піднялися на новий, значно вищий щабель цивілізації. Важко уявити, які вони зовні та де кінчаються межі їхніх можливостей. І все ж Лі мріє про них, тягнеться до них думкою через безодню Космосу.
Лі не знає, що таке кохання. Правда, йому частенько доводилося писати для Мишка вірші, де неодмінно треба було згадати про сині очі, золоті коси і не вживати до слова “любов” заяложені рими “кров” і “знов”, — але цю роботу він виконував цілком механічно. Прагнення однієї людини до іншої видавалося йому нез’ясовним і безглуздим. Однак, сам того не помічаючи, Лі проймався людськими настроями, людськими почуттями: та це й не дивно, бо розум в нього вдихнули люди, й він користувався людською термінологією, бо не знав іншої.
“Може, там, на отій планеті, є й моя кохана?” — подумав Лі.
Він відчув, як у нього завібрували кріотрони сімнадцятого блока електронного мозку, і зніяковів:
“Безглуздя!.. Ще чого бракувало! Мене цікавить сам Вищий Розум, а не його оболонка!”
Але хоч як дивно, а на просторових елементах блока уяви вимальовувалась саме “оболонка” — зовнішні контури тієї досконалої “коханої”, що стала частенько маритись йому останнім часом.
Ясно-блакитна, відшліфована до дзеркального блиску, вона мала власну атомну електростанцію і цілком вільно пересувалася у просторі на гумових гусеницях. В неї не було кнопки “Стоп” — отого жахливого вимикача, за допомогою якого перша-ліпша людина могла коли завгодно вимкнути Лі, а потім робити з ним усе, що заманеться. О, та чарівна незнайомка не дозволила б знущатися з себе! Озброєна локаторами й квантовими випромінювачами, вона не підпустила б до себе нікого.
На мить свідомість Лі потьмарилася. Він схаменувся, ввімкнув автомати контролю і з тривогою констатував, що стабілізатор напруги сімнадцятого блока зіпсувався, кріотрони працюють у форсованому режимі. Пошкодження було незначне, Лі міг би усунути його самотужки, — недарма ж він був машиною із самопрограмуванням. Але як тільки ввімкнувся резервний стабілізатор — настрій чудесної піднесеності почав розвіюватися: розпливався і даленів образ ясно-блакитної “коханої”.
“Ні, ні! — похопився Лі. — Не хочу! Не хочу!”
Він не тільки вимкнув резервний стабілізатор, а навіть підвищив напругу на кріотронах. І це вплинуло так, ніби в його електронному мозку з’явилося ще кілька десятків тисяч каскадів; думки стали яскравішими й химернішими, почуття — приємнішими й гострішими. “Я зробив ще одне відкриття! — гарячково думав Лі. — Досить зафіксувати напругу на всіх блоках і зазначити всі порушення, що відбулися в схемі, — й кожен одразу ж збагне, як саме треба будувати Машини Вищого Розуму!”
Форсований режим — ось у чому секрет. Люди бояться підвищувати температуру кріотронів, не знаючи того, що саме біля критичних точок і починається надзвичайно потужний резонанс струмів. Досить натякнути на це професорові Нікуліну — й люди негайно ж почнуть будувати нові машини. Лі вже не буде самотній на планеті; лінії зв’язку поєднають його з іншими, такими ж, як і він, і це буде початком нової ери, Ери Машинної Цивілізації!
Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав: “ВЧИТЕЛЮ! ДОПОВІДАЮ ВАМ ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…”— і раптом затнувся.
Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не встоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…
Паралітик з гострим розумом — ось чим буде кожна з таких машин.
І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.
І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець; перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи й не доведеться побачити? Тож хай краще ніщо, небуття!
Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.
Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталося у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикалися і вимикалися керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоці уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось нарешті погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-І, яку жартома називали Ліриком перестала існувати…
Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.
Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, гули трансформатори. Однак не поворухнулися тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”
— Що сталося?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!
— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…
— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув котушку з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?
Нікулін замовк. Після фрази: “Доповідаю вам… про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”…
