Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

Якийсь час Борис Коровін понуро міркував, чи слід вірити товстунцеві Джо, чи, може, скоритися велінню розуму й рятуватися, доки цілий, але так і не розв’язавши цього питання, махнув рукою:

— Гаразд, ходімо.

Наступні три дні промчали, як шалений напівпримарний сон. Лише подеколи Борис Коровін отямлювався повністю, але одразу ж кричав:

— Наливай!.. Цілуй!.. Співай!.. — він бенкетував як приречений, бо відчував себе саме таким.

А надвечір четвертого дня — абсолютно тверезий і байдужий — він зайшов до кабінету містера Хілла і сказав:

— Я слухаю вас, шеф.

— Прошу, сідайте.

Цього разу Хілл навіть вийшов йому назустріч, потиснув руку.

— Отже, містер Коровін, ваші об’єктивні дані влаштовують нас цілком і повністю. А чи влаштує вас моя пропозиція — судіть самі…

Він замовк, уважно обвів поглядом постать Коровіна, наче востаннє зважуючи, наскільки претендент відповідає висунутим щодо нього вимогам. І майже так само глянув на нього Борис: хто ти, чого хочеш, куди завертаєш?

Голос — приємний, зовнішність — імпозантна, очі — розумні й зосереджені. Сухуватий. Знає собі ціну. Мабуть, не скупий, але й не марнотрат. Словом, бізнесмен, з яким можна мати справу.

— Я слухаю вас, містер Хілл.

— Так от… Ви, мабуть, здогадуєтесь, що робота, яку я можу вам запропонувати — небезпечна. Дуже небезпечна!

— Здогадуюсь, але хотів би знати, в чому вона полягає.

— Ми досліджуємо можливість встановлення безпосереднього контакту людини з електронно-обчислювальною машиною…

— Ну, і…

— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес: великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.

— Гм, так…

Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного: коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби…

А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.

“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”

— Я згодний! — сухо сказав Коровін. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?

— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.

— Гаразд. Складайте угоду.

— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуш паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.

— Так.

Борис ще раз зважив: двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула, в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для сумнівів.

— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?

— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.

— Це боляче?

— Як легенький укол голкою.

— Це безпечно?

— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.

— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?

— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу: не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.

— Звичайно.

Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес: заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитися на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…

Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!

— Бармен — віскі!

— Боб, не треба… — товстунець Джо взяв його за руку, потяг до виходу.

— Облиш, мерзотнику… Я хочу впитися до нестями.

— Любенький мій, дорогенький мій… — інтонації голосу товстунця набували погрозливості. — Я теж роблю свій маленький бізнес… і не радив би тобі порушувати угоду… — блискавичним рухом пальців він стис зап’ястя руки Коровіна, аж той зойкнув від болю. — Між іншим, я непогано знаю джіу-джитсу.

Вовком зиркнув на нього Коровін, але промовчав. Мовчав і товстунець Джо. Аж біля самого дому він сказав:

— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я