Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?

Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.

Лев сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?

Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, отож і зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймалися кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Галатея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце здавалося чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатися більше не варто.

Але то було насправжки, а “Галатея” перекрутила все по-іншому.

…Я озирнувся і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, посміхнулася до мене, простягла руки.

А я все дивився й дивився на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь, незнані навіть для мене, подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ оцієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію Космосу, то там хоч ішлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов. Її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку, і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного наймилішими, найдорожчими у світі, заради кого людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і ладна віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього? Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб іще раз застерегти: створювані нею міражі у стократ сильніші за реальні сприйняття. Я й досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть якби я лишився живий, то не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятися до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, вабить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені немов з’єдналися воєдино міліарди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів, аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити свою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я найсильніший, найвродливіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до самої неї, якщо вона замислювалася хоч на мить. Але то були легкоплинні напади люті, — мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравішими.