Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

— яскраве, манливе. І душа поривається через вічний морок тунелю до світла. А далі… далі свідчень очевидців немає. Бо тих, кого реаніматори повернула до життя, змушені були повернутися з тунелю, а ті, хто пройшов його— назад вже не повертаються. І ніколи не повернуться і не розкажуть, що ж там далі. Се велика, якщо не найбільша таємниця для людей і її мабуть не дано нікому відкрити і передати живим. Можемо лише припустити, що тунель той знаходиться на схрещенні різних вимірів простору— часу, нашого і їхнього. Він і є єдиною дорогою в Задзеркалля. Нею, навічно залишивши світ живих і відлітає душа в інші вимір, в далеке і невідоме їй Задзеркалля, до свого пранароду, куди ще раніше відлетіли душі її батьків, дідів, прадідів і пращурів… Згусток мислячої енергії, званий людською душею, летить вперто і цілеспрямовано. Голос предків владно кличе ауру на далеку прабатьківщину, слугує їй маяком і компасом, підбадьорює її, надихає, підтримує в ній віру, що не все ще втрачено, що попереду її чекає нове, зовсім нове життя в новій незвичній їй досі формі й сутності. Роль такого голосу предків виконують невідомі нам хвилі, що її генерує прабатьківщина і посилає в наш світ, на який і налаштовується кожна аура, залишивши після після смерті своє земне тіло.

В кінці тунелю душу чекає яскраве світло, а за ним, в напівпрозорій світлій димці — річка. На березі човен, або як його влучно назвав один з дослідників цього питання — «Корабель душі»… Навряд чи знайдеться на землі такий народ, у якого б не було віри у річку, через яку треба переправлятися у човні. Найраніша згадка (з відомих) у давніх єгиптян — їй сім тисяч років! Про «глибокі води смерті» розповідає повість про Гільгемеша, записана на глиняних табличка Древнього Вавилона — ІІІ тисячоліття до нашої ери. Таких прикладів можна наводити багато. Як сказав один з дослідників цього питання: «Очевидно образ цей — ріки і переправи в потойбічний світ — був, принесений кимось, хто опинився по той бік риски, а потім повернувся, чи був повернутий до життя. Спогади, про посмертний його етан, сприйняті, як свідчення очевидця, увійшли в систему тієї епохи. Пізніше досвід цей підтвердився треба думати, в рамках інших культур.

І сьогодні багато хто з тих, кого реаніматорам вдається повернути до життя, згадує про ріку. Схоже на те, що та ріка є останньою перепоною на шляху з нашого світу в інший вимір простору і часу, в незнане Задзеркалля. І можливо субстанція, що наповнює ріку, не є водою, швидше всього, то згусток викривленого часу. Через нього і здійснюється зв’язок з нашим і тим світом. Але подолати ріку можуть лише безтілесні істоти, що існують у вигляді біополя, енергетичного згустку мислячих протонів та електронів. На березі ріки стоїть маяк, що безперервно посилає душам хвилі, на які налаштовується і завдяки яким душі-аури (а власне, сама сутність людини) і знаходять дорогу. Там ауру чекає човен— корабель (швидше всього, літаюча сфера, схожа на ту, яку ми називаємо НЛО, тільки у вигляді шлюпки). Після короткого перельоту через простір і час, шлюпка приземляється вже в іншому світі, білий день якого схожий на лагідний літній ранок… Там душу— ауру зустрічають представники ефірної цивілізації, вітають її з поверненням на прабатьківщину. Таким чином політ після смерті є початком нового життя в іншому світі де душа стає такою ж, як і всі ефірні люди — «контури чіткі, а стан ніби розріджений», тобто безтілесною, але мислячою… Ось там, у Задзеркаллі, у формі вже не білкових істот, а мислячого енергополя і зустрічаються всі, хто помер і чиї тіла навічно лягли у нашу землю. А щоб аури, котрі вже стали новими людьми у новому світі, не відчували і не тримали в собі мук попереднього життя чи докорів сумління, чи болю кінця, не побивалися за рідними й близькими, залишеними в попередньому світі, згадка про земне життя дещо приглушується. Залишається лише все хороше, світле і чисте, спокійне і радісне, залишається найголовніше — інтелект, відчуття свого «я», своєї вічної причетності до роду людського. Кожний з нас носить в собі свою смерть, сказав якось один з медиків. Але душа визріває часом лише за останній строк. Цей останній строк і є потужним прискорювачем визрівання, коли для людини відкривається все найважливіше, відкривається смисл життя. І людина стає тоді вільною і легко йде від суєти суєт, від його пристрастей.

Збагачена смислом життя, звільнена від усіх земних пут, відчуваючи своє «я», знаючи хто вона і що вона, володіючи емоціями і вміючи насолоджуватися життям — такою входить вона в новій своїй сутності в новому своєму житті на простори Прабатьківщини. А відчуваючи все це, людина живе і живе. І не суть важливо, є у неї біологічне, тіло, котре виконувало для неї скоріше роль одягу чи немає. Суть важливо, що людина знає хто вона, а знаючи — мислить. А коли я мислю, сказав мудрець, значить я існую.

… За даними уфологічної — УФО англійська абревіатура, що означає те ж саме, що НЛО — комісії за останні 30 років на Землі спостерігалося близько 80 тисяч неопізнаних літаючих об’єктів… Все нові й нові НЛО — загадкові, незбагненні, фантастично — неймовірні, в існування яких і повірити трудно, з’являються на планеті Земля, прилітаючи до нас із планети Земля. З’являються у нашому білому світі, німо питаючи нас: як ви живете, люди, діти наші? З’являються не інопланетянами, а нашими, поки що невідомими нам співпланетниками.

І прилітають вони з того світу, де вічно живуть наші батьки, діда, прадіди, пращури, звідти, куди кожному з нас, як надійде черга, теж доведеться відправлятися. Все тією ж дорогою летіти — через чорний тунель і ріку часу в схрещенні вимірів, яку кожному з нас доведеться подолати в різний час, але всього лише один раз. І в одному напряму — від нас до них. Від одного життя до іншого, від миттєвості до безконечності, від однієї нерозгаданої таємниці до ще загадковішої. І вічне це, як вічне і невмируще духовне життя людства, як вічна, сама матерія, часткою якої є,