Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Світло ріже мені очі, — мовила бабуся.

— Ось щітка, зараз я перемию посуд і гарненько все розставлю. Я просто повинна вам допомогти, і не перечте.

— Ти сядь посидь, — сказала бабуся.

— Та що ви, бабусю, подумайте самі — вам же куди легше стане тут поратися. Куховарка з вас знаменита, нічого не скажеш, та коли ви так добре готуєте серед усього цього шарварку, то уявіть собі, наскільки краще у бас виходитиме, коли все тут буде на місці, все напохваті.

— Я про це ніколи не думала… — пробурмотіла бабуся.

— А от подумайте. Скажімо, сучасні методи куховарства допоможуть вам готувати на десять чи п’ятнадцять відсотків краще. Ваші чоловіки й тепер наминають так, що аж за вухами лящить. А за якийсь тиждень і з-за столу встати не зможуть: така гарна й смачна стане їжа, що їм просто несила буде покласти ножа та виделку.

— Ти справді так гадаєш? — уже зацікавившись, спитала бабуся.

— Бабуся, не піддавайся! — прошепотів Дуглас у бібліотеці.

Але вже наступної хвилини з жахом почув, як за стіною взялися мести й шкребти, викидати напівпорожні паперові торбинки, наліплювати на банки нові наклейки, складати миски, каструлі й сковорідки на полиці, що роками, стояли порожні. Навіть ножі, які звичайно поблискували на столах, мов щойно виловлені сріблясті рибинки, опинилися в шухляді.

Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п’ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.

— Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.

— Атож, сер, — озвався Дуглас, — якої ніхто не куштував.

— Що там у тебе? — спитала бабуся.

Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.

Бабуся розгорнула його.

— Куховарська книга! — вигукнула вона й упустила книгу на стіл. — Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось — і оце все…

— Я допоможу вам закупити припаси, — сказала тітка Роуз. — І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри.

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

— Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

— Ходімо, Дуг, — сказав дідусь. — Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Том і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м’яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

— Наївся, — сказав він.

Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

— Смачно, правда ж? — звернулася до всіх тітка Роуз. — До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі — цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

— Ну, — сказав дідусь, — це вже занадто! — А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки: — Гей, спускатеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

— Для нашої киці, — сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече. — Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай… — І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку — вона зрізала квіти.

— Тітонько Роуз, — поважно мовив він, — може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось квапливо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

— Роуз, — мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, — я маю щось тобі сказати.

— Що це означає? — запитала тітка Роуз.

— До побачення, Роуз, — сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

— А де ж тітонька Роуз?

— Ми провели її на станцію і попрощалися, — відказав дідусь. — Усі гірко плакали. Їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечніше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять. — Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник. — А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в