Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Оповита серпанком пари, бабуся приходила, йшла і знову приходила, приносячи з кухні накриті покришками страви, а всі, хто був за столом, мовчки чекали. Ніхто не зважувався підняти покришку й глянути на сховані під нею наїдки. Нарешті сіла й бабуся, дідусь проказав подячну молитву, і тоді срібні покришки вмить злетіли вгору, наче зграйка сарани.

А коли всі роти були напхом напхані тими куховарськими дивами, бабуся випросталась на стільці й запитала:

— Ну як, смакує?

І всі родичі та пожильці, включаючи й тітку Роуз, що залюбки працювали щелепами, враз опинилися перед важким вибором. Озватись і порушити чари чи й далі втішатися цією солодкою поживою богів, що сама танула в роті? Здавалося, неспроможні зробити вибір, вони от-от заплачуть чи засміються. Судячи з вигляду, вони ладні були сидіти там довіку, і їх не зрушила б з місця ні пожежа, ні землетрус, ні вулична стрілянина, ні розправа над невинними на подвір’ї за вікном, — так заволоділи ними ті неземні пахощі, що немовби обіцяли безсмертя. У ці хвилини, присмачені ніжними травичками, солодкою селерою, духмяними корінцями, навіть найчорніший негідник видався б їм божим ягням. Усі очі перебігали по сніжній рівнині столу, заставленого всілякими фрикасе, салатами, солодкою квасолею, свининою з кукурудзою та бобами, тушкованою рибою, м’ясним рагу. І чути було лише одвічне булькання варива у кухні та цокання виделок об тарілки, що немовби відлічувало секунди замість годинника.

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила:

— О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

— Як я бачу, — знов озвалася тітка Роуз, — ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

— Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром, — звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота — чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці, — це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло, — так наче то була якась знавісніла фабрика, — а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. Її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару, — і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, городини — аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

— Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова страва?

— Ну, — ухильно відказала бабуся, — а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

— Яловичина… чи це баранина?.. Імбир… чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

— Достеменно так, — мовила бабуся. — Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, ледь зачувши обідній гонг, кидати все — чи то роботу, чи гру — й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання — це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.

— Бабусю, — сказала тітка Роуз, коли знову спустилася наниз, — яке ж безладдя у вас на кухні! Справжній розгардіяш, зізнайтеся. Скрізь пляшки, миски, коробки, все жужмом, наклейки поодривалися. То як ви знаєте, де у вас що? Я повік собі не прощу, якщо не допоможу вам навести лад, поки я тут. Ось зараз засукаю рукава — і до діла.

— Ні-ні, дякую, не треба, — сказала бабуся. Сидячи за стіною в бібліотеці, Дуглас почув їхню розмову, і серце його тривожно забилося.

— Та й задушно тут, як у турецькій лазні, — не вгавала тітка Роуз. — Треба відчинити вікно, підняти жалюзі,