Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Чоловік дивився на неї довго-довго. Так довго, що Рен злякалася його відмови. Але він прошелестів:

— Нехай твоє бажання здійсниться так, як ти того хочеш, — Історикові очі загорілися ясніше. — Твоя історія — мабуть, моя улюблена в усій цій епопеї…

Довгі сходи, котрі розчинялись у зоряному небі, плавною лінією тяглися вгору. Дівчина йшла, притримуючи довгу білу сукню, а крила за її спиною тріпотіли від вітру.

— Ніко! — закричала Рен, стоячи біля підніжжя сходів. — Ніко!

Дівчина озирнулася, мимобіжна усмішка заграла на її губах. Постать її видавалася тонкою і легкою, проте ступала вона впевнено. Твердо. Переможно.

— Ніко, дя-акую! — прокричала Рен услід їй і відчула, як усередині розливається щось гірке й сумне. Бо ж щось безцінне відкраяли від неї, і душа перемоги зникала тепер у зоряному небі, де зірки, зірки, зірки загорялись, пломеніли, падали і гаснули протягом тисяч і тисяч віків.

Коли дівчина розплющила очі, то спробувала згадати, де вона. І хто вона. Сонячне світло, котре лилося з високих вікон, сліпило. Стеля навпроти була забарвлена темною фарбою і золотими візерунками. Тіло нило і вкривалося мурашками. Полежавши кілька хвилин, дівчина обережно почала зводитися на ліктях. У голові паморочилось, але вона намацала холодний мармур, на якому лежала, й констатувала, що це схоже на постамент.

— Це Академія богів, — пробурмотіла самими губами, силкуючись згадати, звідки у неї це знання. — Я Рендалл Ніка Савітрі.

Вона роззирнулася — по всій залі були такі ж постаменти. Подекуди горіли свічки. Подекуди вилися квіти. Напис на найближчому камені повідомляв: «Тут спочиває Бентен Акай, третя імені цього богиня щастя і добробуту, творець Брами Бентен. Її душа покинула Академію внаслідок трагедії».

Могила. Отже, це все поховання. Давні, як світ, і нові поховання богів, які знайшли тут спочинок. «Зіґфрід, перший імені цього лицар-драконоборець, кандидат у Тріаду, Меч Півночі, названий Хранитель замків Хаосу. Його душа покинула Академію в битві проти великих і милостивих Стовпів Всесвіту» — слова на іншій могильній плиті вкололи серце. Ім’я «Зіґфрід» озивалося чимось знайомим.

Дівчину скував переляк. Тут було тихо, холодно, порожньо і страшно — серед вкарбованих у камінь імен, що колись горіли життям, а тепер нагадують тільки відзвуки минулого. Але вона знала, що боятись треба живих, а не мертвих. Тому обережно спустила ноги на підлогу, і холод обпік її, остаточно повертаючи до тями.

Неподалік, на підвищенні, лежала сережка у формі довгого чорного каменя, обплетеного сріблом. Сережка переламалася рівно посередині, відкриваючи футляр, вибілений крейдою. Поруч лежала шпилька у формі пари крил. Чорна гумка із золотистими кульками, схожа на дитячу, примостилась тут же. Дівчина підозрювала, що всі вони належать їй.

Наступне, що вона побачила, — медову кульку на чорній стрічці. Кулька жевріла теплом, усередині неї танцювали зірки. На атласну стрічку хтось почепив ще чорну намистину — дівчину охопило нездоланне бажання її торкнутися, тож вона простягла руку. Між її пальцем і намистиною проскочила іскра струму.

— Мене збиралися поховати тут, — сказала вона самій собі.

Тіло відмовлялося підкорятись, наче заморожене, перед очима стелилась напівпрозора пелена, і зір час від часу втрачав чіткість, ніби вона намагалась прокинутись, проте ніяк не могла…

Аж до моменту, коли двері — височенні чорні двері — відчинилися.

Силует завмер на порозі. Блідий як смерть незнайомець зі зраненими руками, відчаєм на обличчі й вогнем у волоссі.

І тут же Рендалл Ніка Савітрі згадала геть усе, що сталось до того, як вона прокинулась на власній могильній плиті, в гробниці богів Академії, за кілька годин до початку свого урочистого, як і личить рятівниці Ниток, похорону.

Ноги її підкосились, але незримі крила за спиною не дали впасти.

— Ти тут!

«О боги, боги, боги, я згодна ще раз померти і воскреснути, щоб почути цей голос!» — тільки й устигла подумати Рен, перш ніж він підбіг і обхопив її обома руками. Нігті зсудомлено вгризались у шкіру навіть через одіж. Гарячі пальці, здавалось, зараз пропалять наскрізь. Не могла ні дихати, ні говорити, ні поворухнутись. Тільки легкий дрож пробігав тілом, і ноги по-зрадницьки прагнули розм’якнути й зовсім не тримали. Але тримав він. Міцно, до болю. Його серце стукотіло гучно. Важке, збите дихання обдавало теплом її праве плече, в яке він уперся і не ворушачись завмер. Наче боявся сказати хоч щось, крім того першого, надривного «Ти тут!». Наче боявся випустити, розчепити пальці на мить… навіть підвести погляд на неї — наче боявся.

— Заку…

Його пальці безладно згребли її волосся зі спини, смикаючи його так сильно — до сліз на очах. Так, наче волосся відділяло його і не давало наблизитись повністю, а він хотів.

— Мене повернули, — пробурмотіла вона, згадуючи, як треба говорити вголос.

Перед очима переливались у світлі сонця руді пасма, помережані золотими відблисками. Найчарівніша картина.

«Ворушись! — наказала Рен тремтячій руці. — Ворушись!» Заціпенілі пальці не хотіли ворушитись, але дівчина знала, що зможе.

— Повернули? Але ж ти не підеш назад? — налякано спитав Зак.

— Не піду.

— О боги. Бо коли я прокинувся… Рен, вони сказали… Знаєш, я…

— Знаю. — Квола усмішка прорвалась назовні. Слова полилися легше. — Я все знаю. Я згадала, як хотіла бути з тобою. Завжди-завжди. Від самого початку. З того першого дня, коли Ама не пустила тебе на заняття, а в мене не було форми. Якось не випадало це казати тоді. Точніше, я тоді й не знала ще, але…

Раптово вогняні пасма в неї перед очима перетворились на розпливчасті плями. Сльози побігли по щоках, непрошені і такі легкі. Рука невагомо лягла на його плече, наче була створена тільки для того, щоб лежати на його плечі. І в цей момент з-під лавини рудого волосся вирвалося нестримне ридання.