Перетворення у тварин (збірка) - Євген Гаран

Мейзі зненацька усвідомила собі, що Свирид не жартує.

– Чию ж ти руку триматимеш, мамину?

– Та ні! Твою. Це тепер так психологи радять. Кажуть – це допомагає при болях. Крім того, подумай тільки: ось уже два роки ми одружені, а я й досі ще твоєї матері не знаю.

Мейзі дратувала чоловікова впертість. У неї в очах застрибали злі чортики.

– І не знатимеш ніколи моєї матері. Вона не любить чужинців.

– Нічого! А, може, й полюбить. Ти ж полюбила.

Її обличчя скривилося від гніву.

– Ну так послухай же: в мене нема матері. Не існує. Мене знайшли в парку на лаві, як я була маленькою. От тепер ти про мене все знаєш і можеш мене зневажати.

Тільки результат її слів був цілком протилежним тому, що вона сподівалася. Замість зневаги до неї, чоловік відчув приплив гарячої любови. Хіба ж його теж не знайшли в парку на лаві того голодного і холодного року, коли люди в Україні мерли, як бджоли, витрушені на сніг? Збентежена, жінка пішла собі до спальні, бурмочучи:

– Нікуди я цим разом не поїду. Зостануся вдома.

Та деяких жінок трудно зрозуміти. Вже увечері Свирид помітив, як вона нишком почала пакувати свою валізку. А наступного дня, як Свирид пішов на роботу, Мейзі зникла безслідно. Вернулася ж за яких три-чотири тижні, і то, як звичайно, порожняком і без дитини.

– Де ж ти поділа бебку?

– Не мішайся, Свириде! – відповіла вороже. – Бебки й пелюшки не твого розуму діло. Ти краще плати оті шпитально-лікарські-похоронні й мовчи. Я й одружилася з тобою, бо думала, що ти будеш тихим і нешкідливим. Ти для мене корисний, залежно від цих якостей, а якщо тобі Австралія не подобається, то стрибай у море і пливи собі в Україну, тільки дуже руками не махай, бо скоро втомишся.

Свирид відчув себе безсилим і безпорадним. Його заїдали думки, його гнітили турботи. Чоловік із більшим шлунком уже давно захворів би на язву. Головне, не було з ким порадитися, поділитися сумнівами. Десь далеко в буші жив побратим Свирид Другий. Послав чоловік до нього спішного листа: приїжджай, брате, біда! Довго чекав відповіді. Нарешті, лист вернувся нерозкритим: «Адресат виїхав невідомо куди». Ясно, що Свирид Другий не міг сидіти в буші увесь свій вік. Йому теж прийшов час включитися в нові «експірієнси».

Приїхавши додому, Мейзі, за своїм звичаєм, зразу ж попливла до хати і вислала чоловіка, щоб розплатився за таксі. Це тоді Свирид і дізнався, що його жінка прибула з Кінґз-Кросу, з такої і такої он вулиці, де таксер підібрав її супроти жовтого особнячка – точно десять миль відстані. Отож, коли Мейзі через один рік знову зникла безцеремонно, чоловік уже знав, де її шукати.

Він вернувся з роботи, ступив до хати і побачив – нема ані Мейзі, ані валізки. Йому аж ослабло в колінах на хвилинку. Він присів трохи, а потім вийшов на вулицю, гукнув таксера і дав йому адресу на Кінґз-Кросі. І коли таксі під’їжджало вже близько до жовтого особнячка, Свиридові здалося, що крізь ворота того дому увіходив ніхто інший, як його власний побратим, Свирид Другий.

На жаль, таксер втрутився: треба було платити за подорож, то Свирид так і не придивився як слід на свого побратима, але впізнав його добре.

Тим часом Мейзі задихана сиділа в жовтому особнячку біля вікна і спочивала. По кімнаті туди й сюди ходив елегантний французик.

– Я, – казав він, – вже приготував твоїй дитині метрику.

– Це не моя дитина. – заперечила Мейзі.

– Ясно, що не твоя, – заспокоїв її француз, – як і інші, вона схожа на твого чоловіка. Отже, генетично вона не твоя, а твого чоловіка, як я тебе запевняв і раніше. Гм-м, ага, метрику. Якщо дівчинка, то буде вона, згідно з документом, принцеса Романова, а якщо хлопчик, то – принц Гогенцолер. Я особисто везу кілька дітей через Сінгапур наступного місяця.

Мейзі дивилася в вікно. Їй конче хотілося зідрати ще яку сотнягу з цього зарази.

– Ти собі добрий бізнес маєш, – сказала так би наче замість вступу.

Але француз уже наперед здогадався, до чого вона веде, і скоренько відповів:

– Це тільки побічна лінія. Я з цього багато грошей не дістаю.

– Та дістаєш досить, щоб мені ще яку сотню добавити.

– Та де-е-е! Я й так багато витрачаю на дорогу. Пам’ятай, твої дівчата житимуть у стилі шейхів Арабії...

– А хлопці?

– Вони теж житимуть в спеціяльних гаремах...

Мейзі глузливо скривила губи.

– В гаремах для хлопчиків.

Француз запротестував.

– Але ж це не моя провина, дарлінк. І не твоя, що не ввесь час дівчатка народжуються. Це твій чоловік детермінує стать дитини.

Мейзі сердито насупилася.

«От зануда, – подумала про Свирида, – і тут мішається. Через нього й бізнес не можна як слід провадити. Пора вже такого чоловіка позбутися».

– Може ж хоть півсотню набавиш?

– Та ні. Я ось нового чоловіка на службу прийняв – тілоохоронника, і на всі руки майстер. Сильний, як бик...

Крізь вікно Мейзі побачила, як хтось відчинив з вулиці хвіртку і впевнено попростував до двору. Це, власне, і був Свирид Другий, тільки Мейзі цього не знала. Француз, що теж дивився у вікно, сказав:

– Оце мій на всі руки майстер.

Мейзі злякано обернулася до нього.

– Це шпик.

– ?!

– Це мій чоловік. Він, напевно, за нами шпигує.

– А ти в цьому переконана, дарлінк?

– Та вже ж я свого чоловіка знаю, як його бачу. Ану неси з кухні добру качалку. Я піду відкрию двері, а ти бий його щосили по голові.

Свирид Другий