ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— Так, ви маєте право: я знаю це навіть краще, ніж ви самі… — відповів професор.

Микола не звернув уваги на його слова.

— Це якийсь експеримент? — перебив він запально.

Ридан рвучко підвів голову, суворо примружив очі, подивився на Миколу, потім на годинник.

— Хвилин десять ми можемо поговорити, Миколо Арсеновичу. Ходімо до мене.

І він рішуче попрямував у кабінет, там посадив Миколу в крісло й кілька разів мовчки пройшовся по килиму.

— Я зрозумів, що вас хвилює, — сказав він, нарешті: — «Експерименти над трупом власної дочки… Кощунство, жорстокість». «Вчений-маніяк, що втратив людський образ!» Усе це я добре знаю, Миколо Арсеновичу, надто добре. Тепер слухайте… Я був у вашому віці, коли втратив батька. Він умирав повільно, довго, кілька місяців від нещадного й невпинного процесу в легенях. З кожним днем життя відходило від нього, незважаючи на те, що все робилося для його врятування: чудовий догляд, окрема палата в найкращій лікарні Москви, нагляд відомого й дуже авторитетного спеціаліста професора Курнакова. Він оглядав батька майже щодня, і всі його вказівки виконувалися лікарями надзвичайно точно. Я сам майже не виходив з лікарні й стежив за лікуванням. Спочатку тільки стежив. Потім мені сказали, що стан безнадійний…

Я ще не був тоді лікарем, але глибоко цікавився медициною, її найновішими відкриттями, дещо розумів у ній і вірив у невичерпні можливості цієї науки. Думаю й тепер, Миколо Арсеновичу, що я мав. рацію… Яким жалюгідним здалося мені тоді все оте «класичне» лікування, за яким люди, точно дотримуючись букви підручника, приховували відсутність ініціативи і своє цілковите безсилля справитися з хворобою. І от я кинувся сам діяти. Я ганяв по столиці, розшукуючи серед медиків новаторів, передових людей, винахідників, людей, які шукають і знаходять щось нове, не завжди поясниме з точки зору канонів класичної, університетської науки. Ці люди робили так звані «чудеса», тобто зціляли хворих, визнаних безнадійними. Один з них акумулював енергію сонячної радіації в хімічних реакціях речовин, які потім вводили в організм хворого, щоб підвищити його опірність проти руйнівної недуги. Інші досягали цього впливом радіоактивних мінералів. Треті практично доводили справедливість ідеї про дію нервових впливів на хворого. Я уважно вислуховував їхні теоретичні обгрунтування, збирав поради, приходив у лікарню й вимагав застосувати ці нові методи лікування, бо бачив, що там лікарі на чолі з професором уже склали зброю перед неминучим, на їх думку, кінцем. Мені відмовляли. «Ми робимо все, що в таких випадках наука вважає за необхідне, — казали вони. — І ми не можемо дозволити в клініці застосування недостатньо перевірених методів». — «Але ж ваші добре перевірені методи не допомагають?!»: — обурювався я.

Тим часом життя невпинно завмирало в зовсім уже немічному тілі батька. У розпачі я ще наполягав. Нарешті, в мене відбулася рішуча розмова з професором Курнаковим — хай буде прокляте це ім’я, що стало для мене синонімом казенщини, реакційності, обмеженості в медицині! «Що ж, — скрикнув він тоном благородного обурення, — невже ви хочете, щоб я почав експериментувати над вашим умираючим батьком?»

Я не зміг тоді відповісти йому… Батько помер. І тільки пізніше я зрозумів усю брехливість цього «благородного» професорського аргументу. Так, Миколо Арсеновичу, саме експериментувати повинен був він, коли б справді хотів врятувати людину так, як цього хотів я, і, може, хотів би він сам, коли б помирав його батько, а не мій…

Ридан замовк на кілька секунд, наче насилу звільнюючись від тяжких спогадів.

— У розпорядженні медицини — колосальний арсенал засобів і методів. Лікар, який опускає руки й визнає стан пацієнта безнадійним, тому що він вичерпав якусь програму лікування і не досяг звичайного в таких випадках ефекту, — тільки поганий ремісник. У медицині немає безнадійних випадків і немає універсальних готових рецептів лікування, їх треба шукати, пробувати, підбирати. Час! Ось що звичайно обмежує наші можливості знайти знаряддя боротьби, яке може врятувати людину. То невже ви гадаєте, що тепер, коли ви ж самі дали мені можливість приборкати цей час, я повинен відмовитись од експерименту?!

Микола не зводив з Ридана очей. Професор говорив, як завжди, ясно, переконливо, і все ж Микола не розумів… Коли б мова йшла про хворобу…

— Але ж… Галя померла, — пробурмотів він, і якийсь маленький м’яз затріпотів на його щоці.

Ридан схилив голову.

— Може, — відповів він тихо, — може… не знаю… Я не впевнений у цьому. Смерть — складний і досить тривалий процес, він вражає різні органи поступово і в різний час. Хай припинилося дихання, хай спинилося серце — це ще не справжня смерть, і якщо весь організм цілий, досить перевести його тимчасово на штучний кровообіг, і він знову житиме.

В науці раніш панувало переконання, що з першими ж звичайними симптомами смерті — припиненням дихання й кровообігу мозок паралізується назавжди. Звідси головним чином робили висновок, що смерть необоротна. Потім виникло уявлення про так звану «клінічну смерть», оборотну, яка триває нібито кілька десятків хвилин, після чого клітини мозку остаточно втрачають здатність жити. А знаєте, що мені вдалося довести? Що центральна нервова система, тобто мозок — найміцніший, найстійкіший з усіх органів, що він хоч і припиняє свою роботу в момент «смерті», але потенціально зберігає здатність функціонувати довше за всі інші органи. Він помирає останнім. А кожний орган умирає по-справжньому тільки тоді, коли його тканина, його речовина, білки зазнали необоротного розпаду. Тепер поміркуйте: ми маємо «консерватор», який припиняє розпад органічної речовини; у нашому розпорядженні є «ГЧ», що має владу над мозком… Що ви, Миколо Арсеновичу?

Микола сидів, затуливши обличчя руками, і з-під долонь його швидкими краплями збігали сльози. Він і сам не міг би сказати, що з ним. Це була буря почуттів, змішаних у якомусь могутньому вихорі. Надія, що спалахнула знову, захоплюючі ідеї Ридана, гірке каяття за гнів, який привів його сюди, — усе сплуталося в цьому живлючому пориві. Микола припав до Ридана, що сів біля нього, стиснув його руки своїми мокрими долонями.

— Коли б ви знали… —