ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Ридан насамперед прямує до столу, розглядає на ньому географічну карту, щось визначає з допомогою транспортира. Потім, уважно дивлячись на компас, обережно повертає штурвал.

Коли б хто-небудь простежив дальший шлях «водопровідної труби» вгору, виявилося б, що шток закінчується високо над дахом будинку, і там, на кінці його, пристосовано щось таке, що дуже нагадувало параболічний відбивач старого тунгусівського генератора.

У найдальшому кутку стоїть м’яке шкіряне крісло. Ніколи раніше його тут не було, воно стояло звичайно в кабінеті. Ридан висуває його з кутка і ставить коло «ГЧ». Потім відкриває оболонку генератора, щось обережно перемикає в ньому, затискує в клеми якісь проводи, нарешті, сідає в крісло й надіває на голову дивної форми споруду, схожу на ковпак з дротяних кілець і дрібної металевої сітки. Професор відкидається назад, заплющує очі. Права рука, спираючись на широку ручку крісла, простягається до «ГЧ», і довгі пальці професора натискують невеликий пружинний важільок на панелі генератора.

Так сидить професор зовсім нерухомо десять, двадцять хвилин, іноді ще довше. Скидається на те, що він спить. Нарешті, настає момент, коли рука його опускається, наче нежива, вниз, і пальці сповзають з вимикача, важельок відскакує вгору.

Ридан підводиться, задоволено потираючи руки. Це повторюється тепер щодня.

Сьогодні сеанс чогось затягся. Ридан сидить перед «ГЧ» уже понад годину. Спочатку він був спокійний, як завжди, але коли пальці його випустили важельок, він не підвівся з крісла, а знову схопився за вимикач. Цей рух повторив кілька раз.

Тепер уже професор поводиться зовсім незвичайно. Він увесь нахиляється вперед, тіло його конвульсивно напружується, здригається, начебто у сні людина силкується схопитись, кинутися вперед. Дихання частішає, обличчя спотворюється гримасою, немов від яскравого світла.

Глухий болісний стогін раптом виривається з його грудей, рука здіймається вгору й падає на голову. Важільок вільний. Поволі розплющуються повіки, в очах жах, відчай… Ридан важко підводиться з крісла, хитаючись кидається геть з лабораторії і кілька хвилин бігає схвильований по кабінету з кутка в куток, шепочучи в розпачі:

— Що робити? Що робити?..

Потроху він опановує себе. Замість розгубленості, з’являються точні, швидкі, риданівські рухи. На столі в стосі паперів він розшукує листа, одержаного вчора, пробігає його, знаходить потрібне місце. Потім бере трубку телефону.

— Авіабаза невідкладної допомоги? Говорить професор Ридан… Так, так. Товаришу, треба негайно відправити літак на Урал, у Свердловську область. Є машини?.. Гаразд. Скільки місць?.. Мало. Тоді потрібно два літаки. І на поплавках! Посадочної площадки там немає. Сідати доведеться на річку Уфу, біля Караїделя. Ні, лікаря не потрібно, я полечу сам. Приготуйте ящик з льодом… Так, так, хворий весь буде покладений у лід… Гаразд, хвилин через двадцять буду у вас.

Ридан кладе трубку й відразу ж знову бере її.

— Міжміська? З’єднайте мене негайно із Свердловськом позачергово… Це говорить лікар, професор Ридан. Мова йде про врятування життя людини. Номера не знаю, мені потрібна радіостанція Свердловського лісового тресту. Будь ласка, мій телефон…

Через п’ять секунд професор вривається в кімнату Тунгусова. Ниркін, здригнувши від несподіванки, обертається й скидає навушники.

— Ось що, Анатолію Васильовичу, — каже Ридан тоном, яким ще ніколи не говорив з Ниркіним. — Трапилося велике нещастя… у них там… на Уфі… Здається, Галя… потонула. Я зараз лечу туди на літаку. Тільки що я замовив зв’язок із Свердловськом і дав ваш телефон. Сюди подзвонять і з’єднають вас з радіостанцією Свердловського лісового тресту. Накажіть цій радіостанції негайно зв’язатись з Караїдельським сплавним пунктом № 64 і передайте па цей пункт радіограму, яку я вам зараз складу… Дайте-но паперу.

Ридан сів до столу й написав текст.

— Ось. Крім того, узнайте там позивні пункту — я гадаю, що в них зв’язок на коротких хвилях, — і постарайтесь самі зв’язатись і передати цю радіограму за призначенням.

Ниркін не встигає вимовити ані звуку. Тільки-но Ридан скінчив, лунає телефонний дзвінок.

— Ну от, уже, — каже професор, простягаючи руку Ниркіну. — Беріться за діло!

Знову він біжить у свій кабінет, знову дзвонить по телефону.

— Славо, виводь швидше машину, їдьмо…

— Гроза, Костянтине Олександровичу? — намагається догадатися шофер.

— Гроза, Славо, страшна гроза! Такої ще не було в нас… Ну, швидше, я вже виходжу.

Легке пальто, географічна карта — це все, що Ридан бере з собою. Постать тітки Паші, рішуча, завзята, виростає перед ним.

— Костянтине Олександровичу, то чого ж це?

На секунду Ридан розгублюється: що їй сказати?/

— Завтра вранці наші приїдуть, тітко Пашо, — каже він похмуро. — Тільки… з Ганею нещастя якесь. От поїду до них, довідаюсь.

Через двадцять хвилин на яскраво освітленому прожекторами аеродромі авіаційної бази дві сталеві амфібії, широко розставивши короткі ноги, ковзнули по бетонній доріжці і одна за одною злетіли вгору, в темну синяву зоряного неба.

Ридан сидить сам у кабіні біля вікна і всією істотою своєю прагне вперед, на схід. Повільно, ой, як повільно йде літак! Якщо дивитися вгору, в небо, стає нестерпно: здається, що літак стоїть на місці. Тільки вогні населених пунктів, які пропливають унизу, кажуть, про швидкість, з якою наближається Уфа.

Уфа! Що там зараз? Настирливо, мимоволі уява малює картини, від яких болісно стискається серце. Ридан фізично силкується пригасити уяву, щулячись і здригаючись усім тілом. Це мало допомагає. Тоді він мобілізує сумнів. Чи правильно це, чи так воно насправді? Чому він беззаперечно повірив цьому диявольському генераторові? Мало які невідомі ще атмосферні або космічні причини могли інсценувати «некробіотичний спалах» і потім взагалі припинити випромінювання! Можливо, навіть у самому апараті, в підсилювачі, сталося щось непередбачене, адже