Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Я гадав, що воно означає Відлюдниця. І не без певних підстав. Осікоме, під час «великого ревища» потаємний ватажок «молодого люду», що спонукав, а непокірних приневолював до «переділу», стала діяти відверто в «русі за повернення до давнини», який мав перешкодити перебудованій сільській громаді повернутися до попереднього трибу життя. Розвиток руху вивів її на чільне місце, але потім Осікоме позбавили влади й ув’язнили в печері біля окрайки лісу. Там відлюдницею вона й скінчила свої дні.

Отак я розумів її ім’я.

Лише значно пізніше я натрапив на вірогідніше тлумачення цього імені. Слухаючи на першому курсі університету лекції з японської літератури, я вчащав до бібліотеки, де зберігалися копії старовинних сувоїв-емакі з ілюстрованими оповідями. Там мені й трапилася «Повість про Обусуму-Сабуро».

«У давнину при кінці тракту Токайдо жив можновладець Дайске з роду Мусасі. Мав він двох синів, добрих воїнів, Йосімі-Дзіро та Обусума-но-Сабуро».

Отже, брати були славетні вояки. Старший одружився з вродливою придворною панною шляхетного роду, а молодший, хтозна-чому, шукав зовсім іншого.

«Шукав він по всіх Восьми Провінціях панну непоказну й невродливу, аж зустрів доньку худопахолка Сіро з роду Кумеда та й узяв собі за дружину. Була вона на зріст аж семи сяку, волосся мала кучеряве та скуйовджене. На обличчі, окрім носа, не було на що й глянути. Але рот, хоч і перекривлений, ніколи ніяких дурниць не казав».

На найяскравішому в сувої-емакі малюнку було саме таке величезне обличчя. Зовсім не схоже на жінок із стародавніх японських картин, воно, швидше всього, нагадувало обличчя літньої жінки з якогось італійського кінофільму в дусі неореалізму, які тоді заполонили наші екрани. Витрішкуваті очі, великий плаский ніс, кучерики, наче модний після війни перманент, словом, красунею її аж ніяк не назовеш.

Але й відразливою її навряд чи назовеш. В обличчі відчувалися жива душа, мудрість досвіду, невичерпне завзяття, жвавість, та насамперед — приязність… Тут і дійшов я висновку, що такою мала бути Осікоме.

Яку я наче бачив увіч, стільки нарозповідала мені про неї моя бабуся.

— Про таку зовнішність, як в Осікоме, кажуть «дивовижна», — ось бабусині слова.

Шанобливий вислів виразно свідчив: то не було просто потворне обличчя. Осікоме мала не лише «дивовижне» обличчя, а й «звелетніле» тіло. Бабуся казала:

— Звісно, Осікоме на зріст не як звичайна людина, адже вона стільки років була дружиною столітнього богатиря-Руйнівника!

Що Осікоме була велеткою, підтверджує й розповідь про кінець «руху за повернення до давнини», який вона запроваджувала разом з керівним гуртом «молодого люду».

Навіть в оповіді про те, як, перебравши міру в «русі за повернення до давнини», вона наштовхнулася на опір доти покірних селян і позбулася влади, Осікоме виступає як велетка. Намагання людей, що ув’язнили її і змушували зізнатися в злочині, схожі на те, як ліліпути прагнули підкорити собі велетня Гуллівера.

Так я собі уявляв.

Як розповідали, коли не стало бабусі, сільські старі, після поразки «руху за повернення до давнини» (хоч на думку Осікоме, як я тепер розумію, рух вдався принаймні почасти й залишив тривкий результат), вона, як і Гуллівер ліліпутам, не чинила селянам, мізерним проти неї, анінайменшого опору.

Вислухавши від селян вирок — довічне ув’язнення, Осікоме сама увійшла до печери біля окрайки лісу.

Власне, не увійшла, бо їй була замала навіть найбільша з печер, а заповзла назадгузь, бо й повернутися там не могла. Потім вхід закрили товстими дерев’яними гратами. Але через кілька десятків років відлюдного життя Осікоме так всохлася, що стала завбільшки із звичайну жінку, а далі — дівчинку. Лише голова лишалася майже такою ж великою, тож і справді «окрім носа, не було на що й глянути». У вологій печері її кімоно зотліло, тож хоч-не-хоч їй доводилося прикриватися відрослим волоссям.

— Достеменно головата гусінь! — хихотіли навіть статечні, не особливо схильні до жартів діди.

Отже, читаючи на емакі про «панну непоказну й невродливу», я згадав ієрогліфи «сікоме», тобто «страхолюд», і мені спало на думку, що ім’я Осікоме — ніяка не Відлюдниця, а Оо-сікоме — Велетка-страхолюд.

Ієрогліф «сіко» у сполученні «Оо-сікоме» має ширше значення, ніж просто «потворний»; він означає, скоріш, «дивовижний», як казала бабуся про зовнішність Осікоме.

Словник архаїзмів тлумачить цей ієрогліф так: «Сухий, суворий. У переносному значенні — жорстокий, страшний, потворний». На «сікоме» словник дає: «Страхолюд — зла потворна чортиця з Країни мерців. Див. «сіко» у значенні «страшний».

Згідно зі змістом цього старовинного сполучення ієрогліфів, Осікоме і справді мала суворий вигляд, була страшна й потворна. Але чи могла б вона, бодай ненадовго, завоювати таку пошану «молодого люду», що заправляв тоді громадою, і очолити його, якби вдачею була лише жорстока й зла?

Мета «руху за повернення до давнини», впроваджуваного Осікоме та «молодим людом», зрозуміла. Перебудова суспільства долинного селища й «висілка» вже відбулася завдяки «переділу». Люди помінялися обжатими за сто років оселями, оброблюваними полями ба навіть родичами.

Нажите майно попереходило, разом з оселями, до нових пожильців.

Та чи тривали б зміни, що торкнулися кожного закутка долини, коли минулося «велике ревище», яке до них спричинилося? Треба було запобігти можливому рухові за відновлення трибу життя до «великого ревища», перш ніж той рух почався! Тож хоч Осікоме й ховалася за спинами «молодого люду», поки той підганяв селян до «переділу», тепер, коли виник «рух за повернення до давнини», вона вже не могла скинути з себе відповідальність і почала діяти спільно з керівною групою «молодого люду».

Чому реформи Осікоме й «молодого люду» назвали «рухом за повернення до давнини»? Бо метою їх було повернутися до життя часів освоєння