Таємничий острів - Жюль Верн

— Гадаю, пане Сайресе, — відповів моряк, — що ми так само можемо збудувати великий корабель, як і малий. Нам не бракує ні дерева, ні інструментів. Все це лише питання часу.

— А скільки його потрібно, щоб спорудити судно на двісті п’ятдесят — триста тонн? — запитав Сайрес Сміт.

— Щонайменше сім–вісім місяців, — відповів Пенкроф. — Але не треба забувати, що йде зима, а під час великих холодів важко тесати дерево. Взявши до уваги кілька тижнів змушеного простою, треба буде лише радіти, якщо пощастить спустити судно на воду в листопаді.

— Що ж, — зауважив Сайрес Сміт, — це якраз найкращий час для морської подорожі на острів Табор або у ще віддаленіші краї.

— Ваша правда, пане Сайресе, — відповів моряк. — Робіть креслення, ми всі готові до роботи. Не сумніваюся, що Айртон дуже допоможе нам у цьому ділі.

Порадившись, колоністи схвалили інженерів задум; ідея справді була чудова. Правда, спорудження великого судна водотоннажністю в двісті–триста тонн — нелегка справа, та колоністи вірили у свої сили й мали повне право на те — про це свідчили вже досягнуті ними успіхи.

Сайрес Сміт відразу взявся готувати розрахунки і креслення для спорудження судна. Тим часом його друзі рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, набір судна і його обшивку. Ліси Далекого Заходу дали їм найкращі для кораблебудування породи дуба й береста. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, колоністи проклали у лісі шлях, який назвали дорогою Далекого Заходу; тією дорогою колоди підвезли до Комина і влаштували там корабельню. Щоправда, дорога аж надто петляла, бо пролягла там, де вирубувались дерева, та все ж таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.

Колоністи відразу тесали стовбури й пиляли їх на дошки, бо для спорудження корабля не можна використовувати вогкий ліс, йому треба дати час висохнути. Теслярі щосили працювали цілий квітень; за цей місяць не сталося ніяких прикрих пригод, хіба що дошкуляли шторми, звичні в пору рівнодення. Юп залюбки допомагав лісорубам — то видирався на вершину дуба й закріплював там канат, яким валили зрубане дерево, то перетягував на міцних плечах уже обтесані колоди.

Дерево склали штабелями під просторим дощаним навісом, поставленим поблизу Комина; там воно мало зберігатися, чекаючи свого часу.

Квітень випав теплий, нагадуючи жовтень у Північній півкулі. Одночасно з підготовкою до спорудження корабля колоністи старанно обробляли землю, й незабаром із плоскогір’я Широкий Обрій зникли всі сліди спустошення. Друзі відбудували вітряк, а на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх довелося будувати просторішими, ніж раніше, адже пернатих мешканців стало також далеко більше. У стайнях тепер стояло п’ятеро онагрів, серед них четверо міцних, великих, добре об’їжджених тварин і маленьке нещодавно приведене на світ лоша. Реманент колонії збагатився плугом, і тепер онагри орали землю, як звичайнісінькі йоркширські або кентуккські воли. Кожному колоністові знаходилась робота за власними уподобаннями, й ніхто не сидів склавши руки. Тому всі були здорові, дужі й на них любо було подивитися, коли вони збиралися вечорами в Урочистій залі Гранітного палацу, де укладали безліч планів на майбутнє.

Нічого й казати, що Айртон віднині жив разом з усіма колоністами, ділив з ними хліб і сіль та турботи й навіть не думав про повернення до загону для худоби. Проте, як і колись, він зоставався сумним, неговірким і радніше брав участь у роботі, ніж у розвагах товаришів. Він виявився чудовим працівником — сильним, невтомним, спритним і вигадливим. Його любили й поважали всі колоністи, і він це знав.

Звичайно, друзі не забували й про загін для худоби. Що два дні один із них їздив туди возом чи верхи, накладав кормів худобі, доїв кіз і привозив молоко для кухонних потреб Наба. Оті поїздки використовувались і для полювання. Тож найчастіше ці обов’язки брали на себе Герберт і Гедеон Спілет, прихоплюючи з собою Топа, що біг попереду. Завдяки вправності мисливців та їхній добрій зброї у Гранітному палаці не вибували водосвинки, агуті, кенгуру й дикі кабани; не виводилася і перната дичина: качки, тетеруки, глухарі, жакамари й бекаси. Кролики з сажка, устриці з коси, часом черепаха, повні неводи лососів, що запливали косяками в річку Вдячності метати ікру, овочі з городу на плоскогір’ї Широкий Обрій, фрукти з лісових дерев — не полічити всіх дарів природи! Головний кухар Наб ледве встигав заготовляти їх на зиму в коморах.

Телеграфний дріт із Гранітного палацу до загону для худоби було давно полагоджено, і телеграф діяв щоразу, коли той чи той колоніст, вирушивши до загону, вважав за необхідне зостатися там на ніч. Утім, острів тепер став безпечним, і колоністам нічого було боятися, принаймні від людей.

Проте біда, звичайно, могла повторитися, якби піратам знову заманулося висадитись на острові Лінкольна. А це зовсім не виключалося. Цілком можливо, що хтось із приятелів Боба Гарвея по норфолкській каторзі знав про його плани і, вийшовши на волю, так чи інакше спробує їх здійснити. Тож колоністи взяли за правило щоденно оглядати в далекоглядну трубу всі зручні для висадки ділянки узбережжя та широку дугу обрію від бухти Єдності до бухти Вашингтона. А вирушивши до загону для худоби, черговий колоніст обов’язково пильно оглядав морський пруг у західній частині острова — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко.

Щоправда, колоністи жодного разу не помітили чогось підозрілого, але, навчені гірким досвідом, пильно дотримувались цього правила.

Якось увечері інженер поділився з друзями планом укріплення загону для худоби. Він мав намір зробити частокіл вищим і прибудувати до нього щось на зразок блокгауза, в якому колоністи могли б відбивати напад цілого загону піратів. Наскільки Гранітний палац був неприступний, настільки ж легкою спокусливою здобиччю для піратів зоставався загін для худоби з його припасами харчів, стадами й будівлями. І якби колоністам довелось опинитися там в оточенні, вони повинні мати більше змоги чинити опір нападникам.

Та інженерів план мав визріти, і його здійснення відклали до наступної весни.

До 15 травня на стапелях уже заклали кіль майбутнього корабля, і незабаром на кінцях кіля, майже перпендикулярно до нього, виросли міцно посаджені в пази форштевень і ахтерштевень. Дубовий кіль мав сто десять футів у довжину, отож середню частину судна можна було довести до двадцяти п’яти футів. Але то було все, що столяри встигли зробити до настання холодів. Наступного тижня вони поставили ще перші кормові шпангоути і мусили припинити роботи.

Під кінець місяця