Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Казали, що Вентуринья ладен був вам платити, скільки побажаєте.

— Полковнику, по-моєму, кожній людині хочеться бути хазяїном своєї долі. Коли я тільки вступав у життя, я ходив з прочанами до Сан-Франсиско і чув від них, що людська доля записана на небесах і ніхто не може її змінити, але сам я думаю інакше. Понад двадцять років служив я полковникові — прибув сюди сімнадцятилітнім, а тепер мені сорок два. Служити вдові й синові я не обіцяв. Про це полковник мене ніколи не просив. — Глянувши на полковника Робустіано, він вів далі: — Незадовго до його смерті я розмовляв із ним, як оце з вами, і він сказав, щоб, коли його не стане, я виконав одне його доручення. Я боявся, що він попросить мене й далі господарювати в Аталаї, бо я не зміг би йому відмовити. Хазяїн тільки він і ніхто більше. На щастя, він хотів від мене зовсім іншого, і я погодився. Вентуринья гадав, що я і далі управлятиму фазендою, тож неабияк здивувався, коли я сказав, що більше цього не робитиму. Ні за гроші, ні з почуття дружби. Обов’язки мої скінчилися зі смертю полковника.

Капітан знову натяг повіддя. Вершники вже проминули какаову плантацію і звернули на шлях, що вів до нового будинку Натаріо, якого полковник Робустіано ще не бачив. Натаріо підніс голос:

— Я люблю Вентуринью; коли я потрапив на фазенду, він був іще хлопчаком. Проте це зовсім не те, що моя любов до полковника. Полковник простяг мені руку, і я перестав боятися переслідування закону. Віднині я сам собі хазяїн, і тільки я вирішую, що мені робити.

— А Вентуринья зрозумів вас? Погодився? Навряд.

— Я його не питав і не хотів цього знати. Він збирається займатися політикою, посісти батькове місце. Я сказав йому, що коли одного дня він потребуватиме мого захисту, то досить тільки мені натякнути — у мене ще приціл не збився. Проте служити, хай уже дарує, ні йому, ні комусь іншому я не стану.

Перш ніж спішитися коло будинку, полковник Робустіано де Араужо, задовольнивши свою цікавість, так закінчив їхню розмову:

— Якщо вас цікавить моя думка, Натаріо, то вона така: ви діяли відкрито і тоді, як служили Боавентурі, і тоді, як відмовили Вентуриньї. Цим ви довели, що командувати і слухатися — зовсім різні речі. — І змінив тему розмови: — Розкішний поміщицький будинок! Вітаю вас!

— Поміщицький будинок? Хатина, щоб було де зупинитися Зилді і дітям. Вона щомісяця приїздить на плантацію.

6

Житла наймитів на фазенді Аталая — мазанки й рубані хатини — тулилися між «великим домом» і ручаєм, що протікав уздовж дороги; кілька халупок стояли на відшибі, розкидані по найдальших плантаціях. Натаріо вважав за свій обов’язок об’їхати їх усі, щоб повідомити про своє рішення й попрощатися; з половинщиками й погоничами він підтримував добрі ділові та людські стосунки, а з деким навіть покумався. Ніч спускалася на какаові саджанці й лісові хащі; хоч була зима, проте не дощило, вечірнє повітря лишалося теплим і лагідним. Капітана долали суперечливі почуття: полегкість і вдоволення, що нарешті він скинув із себе тяжку відповідальність, а водночас — жаль і туга, що покидає цю землю, де жив і трудився понад двадцять років.

Проїжджаючи повз хатину покійного Тибурсиньйо, Натаріо з подивом побачив у вікні світло каганця. Він же допіру зустрівся з сією Ефіженією, яка лікувала Ідалісіо: молодого збирача какао вжалила того вечора гадюка. Досвідчена знахарка Ефіженія напхала клоччям свого беззубого рота і приклалася до укушеного місця на кісточці хлопця; висмоктавши й виплюнувши отруту, вона забубоніла закляття: «Святий заступнику Бенто, удар змію палицею, убий змію, бо змія від лукавого, порятуй мене від отрути і визволи від спокуси».

Ідалісіо увесь горів, але боровся зі смертю, стара таки зменшила дозу отрути, послабила її майже смертельну дію. Капітан зустрів її біля узголів’я хворого і побалакав з нею, перш ніж покинути Аталаю. Вона помолилася за порятунок Ідалісіо, можливо, молитву почуто завдяки всемогутності святого Бенто і мудрості старої ворожки. Згадали Сакраменто, і Ефіженія поскаржилася: на жаль, донька не тут, а в Ільєусі, дбає про полковникову удову; мати снувала стільки задумів, відколи стала власницею прибуткового будинку в Ітабуні, дарунка щедрого й шляхетного полковника Боавентури Андраде.

Про дім, придбаний фазендейро і записаний на ім’я наложниці, з оформленням дарчої в нотаріальній конторі, Ефіженія і Сакраменто дізналися від Натаріо, єдиного, хто був утаємничений у цю справу: полковник не хотів її розголошувати. Будинок давав щомісяця прибуток, достатній для того, щоб мати й дочка зажили без горя. Ефіженія відтоді мріяла покинути фазенду і відкрити в Ітабуні чи в Такарасі овочеву крамницю, де вона торгуватиме бананами, плодами хлібного дерева, перцем, жіло, всілякими прянощами.

Ще коли полковник був при здоров’ї й упадав біля дівчини, стара вже думала про той час, коли Сакраменто набридне йому: зв’язок з товстосумом нетривкий, може урватися будь-коли. Але набриднути полковникові вона не встигла, його не стало раніше, ніж це сталося: безноса влаштувала йому крововилив у мозок, і він гримнув додолу з перекривленим судомою ротом. Торгуючи кабачками та машіше в людній Ітабуні, Сакраменто швидко знайшла б іншого покровителя, який забезпечив би її і відкрив рахунок у магазині тканин і взуття. Так міркувала Ефіженія, жінка вельми амбітна й практична.

Проте разом із сільськими та міськими маєтками — латифундією, цілими кварталами прибуткових будинків в Ільєусі й Ітабуні, капіталами, усім цим величезним багатством — дона Ернестина успадкувала і Сакраменто. Тож мрія сії Ефіженії про овочеву крамничку залишалася поки що мрією.

Спадщина полковника Боавентури Андраде, що про неї тільки й мови на всіх перехрестях і дорогах, у шинках і корчмах, не об’єкт для інвентаризації і поділу. Адже рано чи пізно все дістанеться її синові, казала вдова, замовляючи обідні падре Афонсо, — як тільки Господь покличе її до себе. А коли так, то навіщо ділити плантації і будинки, гроші та цінні папери? І, щойно Вентуринья приплив з Європи, із зупинками в Ріо й Сальвадорі, мати передала до його рук усі статки. Собі ж дона Ернестина залишила єдину власність — служницю Сакраменто.

7

Що ж це за тінь забачив капітан в