Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

селища, більшало жертв, проте одна деталь залишалася незмінною: не зосталося жодної живої душі, що могла б це потвердити. Що ж до Великої Пастки, то серед жертв називався навіть капітан Натаріо, — авжеж, він зіграв у ящик, попав за свої гріхи у пекло. Дехто навіть випив на помин його душі.

Дівки, легкі на підйом, розбіглися хто куди. На плантаціях сержипанців саме почався збір урожаю, як пошесть перейшла через місток і вдарила ціпом по солом’яних халупах на Жаб’ячій Косі: за два дні сконало троє жінок. Утеча була майже масова: з попутними обозами чи пішки, з клунком під пахвою чи на голові, дівки рушили в путь. Одна з них, на ім’я Глорія-Марія, пішла вже з блювотою і стуманілою головою і віддала Богові душу в Такарасі, де її й поховали. А так би на кладовищі у Великій Пастці викопали й десяту могилу.

Деякі погоничі проводили свої обози в обхід Великої Пастки, в галпані нічліжан поменшало. Другого тижня бажання тікати охопило все містечко. Після марних спроб порозумітися з Зе дос Сантосом і сією Кларою — на кого ж залишити плантації й худобу? — Бастіан да Роза узяв свою жінку й дитину і вирушив шукати притулку й безпеки в Такарасі. Після цього й ті, хто ще вагався, відкинули всякі сумніви і теж накивали п’ятами.

9

Після семи днів і п’яти нових жертв від тієї неділі, коли Зилда поділилася своїми побоюваннями з капітаном, тієї ж обідньої пори, за тихим, без гостей, столом вона знов заговорила про це:

— Вона таки поширилась.

Тиждень цей був важкий і страшний. Натаріо, чорний, як хмара, скидався на зацькованого дикого звіра. Люди, стурбовані й схвильовані, приходили до нього, ніби капітан був лікар чи знахар, що міг їх порятувати, а він не міг їх навіть утішити: всі слова були тут безсилі.

Підвищивши голос, щоб її почули й дали відповідь, Зилда повторила:

— Вона таки поширилась.

Капітан бгав пальцями пиріжок з квасолею.

— Кажуть, що поховали ще одного родича сії Леокадії. Хто це — чоловік чи жінка? Не знаєш?

— Маріозиньйо, десятилітній хлопчак. Він не вилазив звідси.

Нахилившись над бляшаною тарілкою, Зилда ложкою помішувала страву.

— Я потерпаю за дітей. Може, взяти їх і поїхати на плантацію?

Капітан обвів поглядом дітлашню: хлопчики й дівчатка, не слухаючи розмови дорослих, наминали, аж за вухами лящало, — одні за столом, інші на підлозі. Потім знову поглянув на дружину.

— Ти бачила, скільки осель стоять пусткою, скільки людей покинуло містечко? Якщо й ми подамося геть, якщо ти підеш з дітьми на плантацію, то хто зостанеться у Великій Пастці? Ми не можемо це зробити.

Зилда відклала ложку і глянула на чоловіка.

— Тоді я візьму на виховання ще кілька дітей.

— Цей дім наш, і ми його не покинемо. Ніхто з нас. — Він обтрусив борошно з однієї, потім з другої руки. — Якщо не переселимося на кладовище.

Зилда на знак згоди кивнула головою: зрештою, це спокійна розмова, а не суперечка. Вона добре знала чоловіка: як уже сказав, то марно щось доводити, виконуй що тобі кажуть. Ну що ж, свої страхи вона висловила і тепер сумління її чисте: чоловік усьому голова, доля жінки — покору.

10

Увечері, лежачи в ліжку з Бернардою, капітан сказав їй:

— Он скільки люду покинуло Велику Пастку. Ти теж повинна їхати звідси. Тут залишатися небезпечно.

Втупившись у дощану стелю, він говорив безбарвним, спокійним голосом: це не наказ, а порада.

— Поїхати звідси? Куди?

— В Такарасі є місце, де тебе приймуть.

— А ви теж їдете, хрещений?

— Ні, я не можу.

— А хрещена?

— Вона залишається тут, зі мною. І діти також.

— Значить, ні ви, ні хрещена, ні діти не їдете. Чого ж тоді їхати мені? Нащо ви мене проганяєте? Я нічим не заслужила ні такої долі, ні тим більше зневаги. Тут, якщо й доведеться померти, то принаймні біля вас і мого Надиньйо.

І вона притислася головою до грудей хрещеного, як робила це змалку, руками й ногами оповивши його голе тіло.

— Чи я набридла вам?

— Я не хочу, щоб ти їхала.

Вийшло не згірше, ніж із Зилдою за обіднім столом. Капітан Натаріо да Фонсека погладив личко хрещениці, його вірної любові. Іншої відповіді він од неї і не чекав.

11

Гірка смерть судилася Меренсії. Якби її підкосила якась інша недуга або вжалила гадюка, то заслужила б розкішних поминок, з куди більшим правом, ніж Сан і какаовий агент. Скільки подій пов’язано з нею, скільки цікавих пригод!

Заміжня жінка, вона цуралася дівок, але стала на їхній захист, коли скотарі спробували їх зґвалтувати. Невтомні, мозолясті руки гончарниці допомагали зводити стіни і крити дахи у спустошеній повінню Великій Пастці. На дозвіллі Меренсія майструвала паперових зміїв для хлопчаків, вона любила дивитись, як вони злітають у небеса. Їй так хотілося мати сина, власного сина! А він так і не народився, і вона панькалася з чужими, з любов’ю розводила тварин. Хто забуде, як під час повені вона брела по пояс у воді, а шию їй кільцями обвивав удав!

Коли Зе Луїз почав цвиндрити гроші на кашасу й на дівок, Меренсія дала йому доброї хлости, щоб шанувався. Вона підбирала його п’яного на Жаб’ячій Косі і приводила, осипаючи лайкою і градом ударів, до домашнього вогнища. На похороні ніхто не вмів так гарно голосити, як Меренсія. Ох, які тоді бували поминки! Скруха за покійником не заважала людям веселитись.

Як і інші жертви пошесті, Меренсію негайно поховали, щоб нездорові випари не розносилися в повітрі й не проникали у кров живим. А тим часом побожну, обізнану з обрядами Меренсію слід було б поховати з молитвами і похоронною відправою. Не було нічого — ні прощання з тілом, ні тужильниць, ні молебню. Не прийшли сказати їй прощальне слово і повії. Лихоманка вбивала швидко, а ще швидше нажахані родичі одвозили небіжчика на цвинтар. В тій шаленій метушні Фадул, бувало, не встигав навіть пробасити отченаш по-арабському.

12

Після похорону Меренсії минуло три дні, і за цей час у збезлюднілому, похмурому містечку більше не було смертей. Отоді-то в кузні Кастора Абдуїна й з’явився Педро Циган — провістити відродження нового життя. Він прийшов з порадою влаштувати бенкет: треба зарубати чорні дні, втерти сльози, викреслити пам’ять про пошесть, прогнати саму думку про смерть. Мертві воскреснуть на Страшному суді.

Одразу ж після відкриття галпана Педро Циган зник з Великої Пастки, і пліткарі поспішили записати його