Привид іде по землі - Олександр Павлович Бердник

Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мерців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу.

— Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках!

— Говоріть ясніше, — похмуро сказав Лосс. — Чого ви хочете?

— У тій камері, де сидів ти, знаходився Моріс Потр. Він — небезпечний злочинець. Ти — ягня порівняно з ним. Він зник. Утік. Але як?

— А як? — невинно запитав Лосс.

— Не прикидайся наївним хлопчиком! — скипів Коммес. — Якраз ти й мусиш сказати, як це відбулося.

Лосс із подивом озирнувся навколо.

— Я бачу, тут всі тюремники. Чому я маю доповідати вам про те, що входить у їхні обов’язки?

— Не грай дурника, Лосс! — крикнув Коммес. — Потр, очевидно, вийшов у двері. Значить, йому допомогли наглядачі. Ти, безумовно, бачив, хто саме! Не бійся, скажи, і тоді я гарантую тобі скорочення терміну ув’язнення…

Коммес поглянув на начальника тюрми, примружився.

— …а, може, навіть доб’юся повного звільнення. Ти розумієш, звільнення?!

Лосс на якусь мить замислився. Звільнення! Він гарантує волю! Як бути? Що вчинити? Думки блискавично змінювали одна одну. Одначе, відповіді не було. Сказати, хто допоміг Потру? Але ж він нічого напевно не знає, йому не повірять, покарають за вигадки… А може, видати Крокодила, який, без сумніву, допоміг Морісові?

Алессандро спалахнув, йому стало соромно. Як він сміє думати про таке. Моріс, навіть втікаючи, подбав про нього, залишив йому рятівну ниточку, що, може, виведе його з неволі. А він зважує слова Коммеса, в якого за душею нема нічого, крім фальші. Використає, а потім викине на смітник! Ні, не можна згадувати ім’я наглядача, який, напевне, ще стане в пригоді.

— Чому ви мовчите? Відповідайте!

О, він навіть на “ви” перейшов, цей Коммес!

— Мене дуже приваблює ваша обіцянка, сеньйоре Коммес, — тихо відповів Алессандро. — Знає Бог, що я сплю і бачу волю, але…

— Але що? — гостро перепитав Коммес.

— Але я не знаю нічого.

— Брехня!

— Як хочете. Я спав увесь день. Коли прокинувся, Потра вже не було. Я сам здивувався і спочатку думав, що його перевели куди-небудь…

— Не грайте комедії! — крикнув Коммес. — Я обіцяв волю за викриття змовників, але я не сказав про кару.

— За що? — понурився Лосс.

— За потурання злочинцям, за злісне замовчування!

“Злісне замовчування!” — щось засміялося всередині Алессандро. Чи бач, який термін вигадали!

— Мені нічого більше сказати, — вголос промовив Лосс.

— Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи.

Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо:

— А може, справді не знає?

— Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть “льолю”! Алессандро затремтів. “Льолю”?! Для нього? За що? Чому?..

Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.

— Поки не пізно, говори.

Лосс зціпив зуби, похитав головою.

— Мені нема про що говорити.

Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.

Коммес показав рукою на “льолю”.

— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.

Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.

— Вирішуй!

Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?

В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву.

Коммес ткнув пальцем у циферблат, холодно глянув на Лосса.

— Десять! Починайте!

Два наглядачі підскочили до Лосса, зірвали з нього одежу. Він скрикнув, затріпався в дужих руках.

— Залиште мене! Я нічого не знаю!

— Брешеш, — зловтішно проскрипів Коммес. — Скажеш.

Наглядачі повалили Лосса на розстелену “льолю”, перевернули спиною догори. Кінці з’єднали й почали зашнуровувати. Алессандро відчував, як пружна тканина стягує тіло, затримує дихання, зупиняє кров. Боляче запульсувало в скронях, важкими стали повіки.

Наглядачі відійшли, закінчивши шнурування. Що ж далі? Невже на цьому закінчиться? Якщо так, то, все-таки, можна витерпіти.

Та оптимізм Лосса був передчасний. “Льоля” повільно, але невблаганно змикала свої обійми. М’язи грудей втомлювались. Спирало подих, не вистачало повітря. Боляче забилося серце. Алессандро захрипів, затіпався в конвульсіях.

— Розв’яжіть мене! Я не можу…

До нього підійшов лікар, спробував пульс.

— Ще витримає, — запевнив він. Коммес іронічно поглянув на Лосса.

— Ти чуєш, що каже лікар? Ти витримаєш. Але я дам наказ зняти “льолю”. Тільки будь розумнішим.

— Я… нічого не знаю, — витиснув Лосс, звиваючись на підлозі. На його вустах показалася червона піна, очі закотилися.

— Сволота! — пробуркотів Коммес. — Затятий… Всипте йому котлет!

“Котлетами” тюремники називали гумові шланги, наповнені водою. Удари ними, викликаючи нестерпний біль, не залишали сліду.

Два наглядачі почали виконувати наказ шефа. На напівнепритомного Лосса посипався град ударів. Звірячий