Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

— Може, спробуємо відповісти? — Навратіл ще раз задумливо перебіг очима загадкові знаки на стрічці астрогравіметра.

— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравітаційний передавач на Кварті надто малопотужний. Просто треба повідомити Академію. Передавач доведеться будувати на Землі, — він вимагатиме дуже багато енергії для своєї роботи.

Члени експедиції зустріли повідомлення про нові сигнали із Всесвіту з великим захопленням. Найзапальніші, — насамперед, звичайно, інженер Фратєв, — уже почали мріяти вголос про майбутню подорож до сузір’я Змієносця. Але то все були тільки далекі мрії, а на порядку дня стояли невідкладні завдання: закінчити ремонт “Променя”, приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рідної домівки.

Ціною великих зусиль атомну електростанцію міжзоряного корабля вдалося відновити повністю; знищені зіткненням з метеоритом та катастрофою в підземному житлі реактори замінювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столі. Як повідомляв Мадараш людей Землі та екіпажі рятувальних зорельотів “Фотона” й “Електрона”, “Промінь” щонайпізніше через два місяці уже міг вирушити в подорож через Всесвіт.

І все було б добре, але сейсмографи та автоматичні метеостанції почали з усіх кінців Кварти доповідати про неприємні несподівані явища на поверхні планети: після короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанція біля Затоки Шекспіра показувала температуру повітря сімдесят градусів Цельсія, на озері Жюля Берна — шістдесят три градуси. В атмосфері значно підвищився процент вуглекислого газу; прозорість її зменшилась через велику кількість вулканічного попелу.

Робочий майданчик на Накритому столі щоночі освітлювався сильними прожекторами. Вчені працювали по вісімнадцять годин на добу. Треба було поспішати, — тим більш, що й Алена Свозилова, яка терміново збирала колекцію рослин та тварин для Всесвітньої Академії наук по всій Кварті, доповідала про значне посилення вулканічної діяльності на сусідніх континентах — Геозії та Неруданії. Але відважні мандрівники не впадали в розпач. Як і раніше, звучали жарти й сміх, а інженер Фратєв щовечора розповідав вигадані історії з своїх численних мандрівок по білому світу. І ніхто й не підозрював, що години планети вже злічено.

Одного з ясних теплих вечорів, коли втомлені вчені зібрались у клубі, щоб відпочити, раптом погасла електрика.

Ні, це було не від землетрусу: грунт під їхніми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. І все-таки вчені стривожились,

— Що сталось? — Фратєв підскочив до вікна відсунув занавіску. Надворі було темно й тихо. В проміжку між хмарами на мить з’явилась Проксіма, облямована кількома райдужними колами.

З темряви виринула довга постать Северсона.

— Біда друзі! — закричав він ще здалеку — Електростанція в Селищі Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?

— Заспокойтесь, Северсон, Алена п’ять хвилин тому пов. домила, що вони вирішили заночувати на одному з островів у морі Життя… — Молодінова ввімкнула передавач і взяла в руки мікрофон. — Алло, алло… Говорить Селище Завойовників Всесвіту… Викликаємо Свозилову… Викликаємо Свозилову…

— Я — Свозилова! — почувся здивований голос Алени. — У вас щось трапилось?

— Негайно летіть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравітаційну електростанцію. Якщо там усе гаразд, то, повертаючись, огляньте проміжні підстанції.

— Зрозуміло. Стартуємо!

Клуб занімів у напруженій тиші. Вчені нервово походжали по клубу. Квартянське дитинча, улюбленець Северсона, пройнялось загальним настроєм; воно зіщулилося в куточку і тихенько повискувало, поглядаючи на всіх переляканими очицями.

— Чи не здається вам, що підлога нібито коливається? — тихо запитав Северсон.

— Нерви… Розладнані нерви… — раздратовано сказав Мадараш і підійшов до розчиненого вікна. — Х-ху, як жарко!.. Що це?! — раптом закричав він, хапаючись за голову.

Увесь горизонт враз спалахнув кривавим сяйвом, в кількох місцях з землі вихопились довжелезні язики полум’я; затріщало, задвигтіло, загриміло все довкола.

— Тікайте! — розпачливо вигукнув Фратєв. Він схопив за руку Молодінову і потягнув до дверей.

Але тут на підлогу з гуркотом посипалась штукатурка; захитались стіни, задвигтіла під ногами земля.

— Через вікно! — хрипів Фратєв. — Та швидше ж, хай вам блискавка!

— Я — Свозилова! — раптом почулося з приймача, що гак і лишився стояти на столі. — Всю західну Геозію охопив суцільний вогонь. Селище Невидимих зникло з поверхні Кварти. На його місці буяє вулкан…

На Накритому столі з’явилась вихиляста багряна риска. Швидкою гадючкою вона поповзла до Селища Завойовниників Всесвіту, поширювалась і яскравішала. З надр землі повалив їдкий задушливий дим; повільно посунула густа розжарена лава. В руслі ріки Надії засичала пара.

— Швидше! Швидше! — кричала Молодінова, задихаючись від диму. — Негайно до вертольота!

…А на руїнах будинку приймач, який уцілів чудом, все ще доповідав голосом Алени Свозилової:

— …Коїться щось неймовірне… Гори лізуть на гори, все знищує вогонь… Кварта гине…

Голодний і обірваний, добрався нарешті Мак-Гарді в гори до Райської долини. То був уже зовсім не той ідилічний край, яким він його покинув: від буйної рослинності лишились тільки обсмалені пеньки; там, де колись виблискувало озеро, зяяло глибоке провалля, а над ним страхітливо випинався в диму вулкан. Долина була завалена величезними шматками ще теплих вулканічних бомб.

Мак-Гарді довго дивився на картину страшного спустошення.

“Трикляте життя… Чи не покінчити з ним зразу?”

Він розігнався до провалля, але в останню мить зупинився. Не було сили жити, а вмерти не вистачало мужності. Підповз до краю ущелини, боязко зазирнув у глибину. На дні провалля блищали якісь предмети.