Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Бідолашних істот урятував від загибелі вітер. Він посилився і повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути мені Франтика і Маржен-ку напризволяще в пустелі, але нарешті пустив їх, зовсім знесилених і кволих, у човен.

— Можливо, вони ще стануть мені у пригоді, — сказав я собі.

То було розумне рішення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику більшої стійкості.

Погода нам сприяла. Після кількох днів плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кількома кратерами невисоких вулканів, над якими клубочився дим.

Франтик і Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з’являться десь на обрії нові хмари зажерливих жуків. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий і бездоганний слух мають мої супутники.

Я швидко пристав до берега, щоб вирити в піску сховище, яке хотів накрити гумовим човном. Але Франтик і Марженка не мали, видно, ніякого бажання працювати. Не допомагали ні лайка, ні биття. Вони зіщулювались і тільки жалібно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пісок в усі боки, аж поки не збив собі пальці до крові.

Раптом у мене над головою щось зашурхотіло.

Я озирнувся з жахом.

Недалеко від мене приземлялись крилаті квартяни. В руках вони тримали загострене каміння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мій смертний час. Ноги в мене підломилися, і я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загіпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливі обличчя літаючих створінь.

Коли вони помітили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмінялися з ними кількома протяжними повискуваннями, потім підняли їх з землі і знялись у височінь. Кілька разів покружляли наді мною і полетіли до недалекого нагір’я.

Минуло досить багато часу, поки я отямився від переляку.

Що ж тепер робити? Біля підніжжя горбів зеленіла смуга джунглів, але якраз туди полетіли озброєні квар-тяни. Можливо, писк є для них засобом спілкування. В такому разі, якщо Франтик і Марженка поскаржились на мою жорстокість, мені буде зле… А на пустельних берегах я загину від голоду й спраги…

І я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралісу.

На узліссі я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тіла сіль. Потім пішов далі.

Джунглі аж кишіли звірями найрізноманітніших порід і кольорів. На щастя, то були створіння полохливі й миролюбні. Вони просто тікали від мене.

Я зупинився біля першого ж дерева з знайомими мені солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна і тут же заснув.

Коли я прокинувся, ішов дощ. Мені здалось, що грунт піді мною помітно коливається.

“Мабуть, у мене від слабості тремтять ноги…” — подумав я, прямуючи до узлісся.

Але на мене там чекав такий сюрприз, що очі полізли мені на лоба.

Поверхня моря піднялась не менш як на двісті метрів і грізно вирувала просто переді мною.

Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко від моря. Чи, може, я збожеволів, і в мене починається галюцинація?

Я протер очі й знову подивився униз. Зір не зраджував мені. Море піднялось майже до моїх ніг.

“А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, і за таких грандіозних геологічних змін, які відбуваються на Кварті, нічого неприродного в цьому немає”.

Але це означало, що опускання гір може ще тривати, що кінець кінцем вони зникнуть разом зі мною у хвилях квартянського моря.

Я кинувся до човна, але одразу ж усвідомив, що при такому сильному прибої все одно відплисти не вдасться.

Обидва великі сонця зайшли, безрадісний край запнула імла. Тільки маленьке червоне сонце трепетало над обрієм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогників.

Знову мене охопив розпач. Як страус під час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном і незабаром заснув.

Мені приснилась дівчина, яку я колись любив і яка любила мене. Я гуляю з нею в квітучому саду, птаство радісно щебече, славлячи весну, а десь далеко співає група молоді.

— Відпочину тут, іди, я дожену тебе… — шепоче мені дівчина і лягає в свіжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокійно посміхається уві сні…

А я йду далі. Несподівано опиняюсь в якійсь пустелі на Кварті. Я один, зовсім один… Назустріч мені йдуть троє людей. Весело розмовляють, ніби мене досі не помітили.

Я знаю усіх трьох. Кличу їх на ймення. Нарешті вони почули. Підходять і мовчки розглядають мене.

— Чого ти хочеш від нас? — запитує старший,

— Хочу дружби, не можу тут жити один.

— Дружби? — дивується він. — Ти і дружба?!

— Так, хочу жити а, людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! — вигукую я в одчаї.

— Хочеш жити з людьми! — сміється він. — Але ж тут нікого немає! Адже ти нас забив!

Повертаюсь і прожогом тікаю. А за спиною в мене лунає моторошний сміх безумця.

Раптом я опиняюсь в обіймах матері. Вона гладить мені волосся і тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побіжу до дітвори