Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

До їжі, яку щовечора приставляли старі жінки, наче пожертву на хатній божник, тільки значно щедрішу, Руйнівникові, домішали навареної Задооким отрути.

Селяни наготували звечора клунки й не спали всю ніч, щоб, якщо Руйнівник розлютиться, тікати мерщій світ за очі. Але у «восковій коморі» було тихо, лише над ранок від лісу двічі чи тричі долинув дивний стогін, наче стугоніла гора. А вранці із п’ятеро найвідважніших із сільської старшини подалися на звідини до «воскової комори». Не як завжди, у закуті, а посеред комори, де було, як за часів дому для зібрань, розчахнуто всі двері й порозсувано переділки-сьодзі, лежав, розкидавши руки й ноги, майже від стіни до стіни, неживий Руйнівник.

Того року напрочуд сильний тайфун наприкінці літа під самий корінь зламав могутню криву тополю, навколо стовбура якої колись робив оберт під час своїх «вправ» Руйнівник. Пень виявився наскрізь трухлявий. Бабуся казала, ніби сільським старійшинам спало на думку зазіхнути на життя богатиря-Руйнівника саме після того, як вони побачили, що й велетенська тополя не встояла проти вітру.

Голову Руйнівникові, за велінням старшини, відтяли й затягли на «приступку з десять мат». А наступного ранку на тому ж самому місці, звідки колись Руйнівник оглядав околиці долини, над його головою насипали могилу та вкопали саджанець тополі, взятий із пагорба.

Але що ж зробили сільські старійшини з обезголовленим тілом Руйнівника?

На одній із картин пекла в храмі, де нашу долину зображено як западину кольору паленої вохри, облямованої зеленню лісу, можна бачити таке.

Біля величезної дошки, намальованої у зворотній перспективі, чорти орудують величезними кухарськими ножами та паличками-хасі, подрібнюючи кусні червоного м’яса. Пізніше на картинах пекла в інших храмах я бачив, як біля таких самих дощок під ногами у чортів валяється безліч малесеньких голів грішників. Але в нашому храмі на дошці були навдивовижу великі кусні плоті! А чорти-кухарі сікли їх на мак. Ця картина пекла відповідає легенді, за якою, наступного по смерті Руйнівника ранку, його велетенське тіло дрібно посікли, і кожен мешканець долини з’їв по шматку.

Цю розповідь бабуся завжди закінчувала однаково:

— Аж подих спирало!

Немов хотіла трохи розрадити мене після моторошної історії. Вона намагалася цими словами навіяти мені збентеження, яке викликало посічене на безліч шматків тіло Руйнівника, хвилювання, яким. перейнялися селяни — від дорослих до малих — щосили стараючись прожувати ті шматки.

Отже, кожен із мешканців селища в долині і «гірського виселка» мусив з’їсти по шматку Руйнівникової плоті. Жували старі й малі, дідугани бгали беззубими яснами й ковтали свої шматки. Немовлятам розтирали те м’ясо на кашицю. Жували довго.

Усі виходили з хат і жували, наче гумку, шматки Руйнівникової плоті, дивлячись водночас одне на одного, як це роблять інші.

Можливо, цим вони хотіли взяти й у свою плоть і кров частку сили «звелетнілого» Руйнівника. Але бабуся оповідала трохи інакше, і з її розповіді по-іншому сприймалося це видовище:

— Мешканці долини та «висілка» розкаювалися, що занапастили Руйнівника, їх мучив прикрий жаль, а над усе — сором, коли вони поїдали його плоть. З їхніх губ, коли вони жували, наче жуйку, капала на землю кривава слина, а з очей котилися сльози.

Навіть собаки, коли злизували ті криваві краплі, підібгували хвости й тужно скімлили…

Коли Руйнівника було забито та з’їдено (гадаю, це відповідає другій оповіді), усі як один мешканці долинного селища й «висілка» впади у застій. Застій виявлявся по-різному. Насамперед кожен, хто з’їв шматок Руйнівникової плоті (тобто всі мешканці селища), відчував потім немовби завжди повний шлунок, тому споживав удесятеро менше, ніж доти.

Це був не просто брак апетиту, а здавалося, що його вже й не буде довіку.

Разом із бажанням їсти відпало бажання і вирощувати врожаї, ловити рибу, а отже працювати. Цілісінькі дні сиділи склавши руки, наче поринувши в сонну задуму. І чи не вперше люди, які з самого початку мали повні руки роботи, відчули безмежну самоту в цьому глухому закуті, де єдиним зв’язком із зовнішнім світом був потаємний торговий шлях через гори.

Застій той тривав понад тисячу днів.

За цей час лісова долина, звісно, зовсім занепала. Праліс перетнув «дорогу мерців» і поволі завойовував долину. Швидко дичавіли занедбані дерева, що їх насадив колись Руйнівник. Позаростали бур’яном дальні від житла поля. Обсипалися береги рівчака, яким вода з джерела на окрайці лісу текла в село. Дорога розтріскалась і поросла травою. У повітрі знову запахло затхлими мочарями, як і колись, коли ще не прибрали з дороги скелину…

І от через три роки такого занепаду мешканці селища й «висілка» немов ураз прокинулись.

А причиною цього був сон, що його побачили всі водночас. У тому сні людям явилася Ооба, щоб переказати звістку. В серці кожного, хто бачив її уві сні, закарбувалося:

«Руйнівник, який пішов «на той бік», проголошує, що тисячоденна жалоба по ньому скінчилася, кожен мусить взятися до визначеної йому роботи».

Ще не зійшло сонце, а люди кинулися до роботи.

— Аж подих спирало! — зітхала й тут бабуся.

Замість працювати, як раніше, поодинці, селяни збивалися в гурти. Найперше, а це вимагало багатьох робочих рук, треба було опорядити «велику загату». За три роки «загата» захиріла й розвалилась, її слід було негайно відновити. «Великою загатою» перетнув колись річку Руйнівник, щоб за течією не спливла жодна дрібниця, яка б могла виказати людям у пониззі, що в глухому лісовому закутку, в гірській улоговині, де тече річка, теж живуть люди.

Коли ринви обабіч «великої загати» розчистили від плавника та всілякого мотлоху, в річці аж закишіло гольців та кунджі, які досі не могли проплисти знизу.