Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!

Я одразу ж перебив бабусю запитанням:

— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-Будівничими!

Бабуся відказувала:

— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.

Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у «восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?

Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій коморі» й повсякдень дбати про нього.

Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи» — розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на «приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату». Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.

Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав там.

Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на цей бік».

А як саме — про те довго радилася сільська старшина — колишній завзятий «молодий люд».

Отак каже оповідь.

І тут на сцені з’являється Сіріме, або Задоокий. Крім похмурої моторошної легенди про те, як Сіріме збирався позбавити життя Руйнівника, з цим диваком пов’язана улюблена дитяча гра нашої долини — малювати кремінчиком на землі чоловічка, в якого з-поміж сідниць визирає око.

Сіріме-Задоокий був недоумкуватий волоцюга, що завжди тинявся дорогою біля села. Волоцюга волоцюгою, але, як і кожен у селі, крім тих, що їздили через гори торгувати воском, він ніколи не залишав долини.

Цей вайлуватий велетень, звичайно, був неспроможний дертися гірськими стежками. Коли закладали селище, хлопці працювали на свіжому повітрі в самих фундосі, а дівчата — в самих спідничках-косімакі, як чорти та грішники на картинах пекла.

А коли селище увійшло в звичайний плин життя, усі, звісно, стали носити охайні кімоно. У селищі ткали полотно та бавовняну тканину, а відколи розпочалася торгівля воском, у долині з’явилися навіть голландські та китайські шати. Деякі я навіть сам бачив у храмовій скарбниці. Але отой Сіріме вештався долиною в чому мати спородила, навіть без фундосі, прикривши страмне місце жмутком соломи. А ззаду здавалося, що в нього з-поміж сідниць стирчить око. Тож і сідниці виглядали, наче безсоромна реготлива пика.

Задоокого ще прозивали «дорожнім бевзем» та «дурником-гулякою». Бо навіть узимку він спав, прикрившися матою, десь при дорозі, вранці прокидався найпершим, а смерком, коли всі вкладалися спати, ще довго чалапав дорогою. Сіріме народився невдовзі по тому, як Будівничі оселилися в долині, але через недоумство його малим покинули в лісі. Він вижив і повернувся в долину, та ніхто не визнавав його за свою дитину. Сіріме жив уже бозна-скільки і, так само, як старі мешканці долини, що прожили по сто з лишком років, «велетнів», хоч і повільніше.

Легенда ще каже, ніби тіло в нього було брудне й смердюче, завжди обліплене роїщем мух.

Якось у середній школі вчитель пояснював нам, що значить вираз «наче хмара мушви» з книги «Описи земель та звичаїв». Не встиг він проказати: «Безліч мух, що літають роєм», як у класі, що доти сам гув «наче хмара мушви», запала тиша. Вчитель аж розгубився.

Ще б пак, звідки йому, уродженцю міста, второпати, що сталося. Адже ми немов побачили просто в класі, біля дошки, привид Сіріме, серед хмари мушви. Всі ми чули розповіді про те, як він сидів при дорозі, а його обліплювали чорні мухи, а як ішов, то скидався на рухомий пагорб, так оповивали його роїща мух.

Ось Сіріме й доручила сільська старшина звести зі світу Руйнівника.

Але ж вони були тим самим «молодим людом», який так шанував Руйнівника, що кожне його слово підносив у ранг закону… Я не втримався від запитання:

— Чому ж їм забаглося вбити ватажка, від якого вони стільки навчилися і який зробив їм стільки добра? Невже під старість Руйнівник став чинити селищу шкоду?

Бабусина відповідь була така.

Атож, такий як Руйнівник, міг час від часу щось утнути, але чи була від цього селищу шкода? Навпаки, люди дізнавалися про щось нове. Просто мешканці селища з часом почали підозрювати, що Руйнівник безсмертний, що він ніколи не помре власною смертю. І їм стало не по собі від того, що над усім їхнім буттям завжди буде отакий невмирущий зверхник.