Lux perpetua - Анджей Сапковський
— І що з цього випливає?
— La Pucelle — це символ. А символ — понад усе. Не можна недооцінювати його значення. Послухай ще одну притчу: у 1426 і 1427 роках гусити вчинили два чергові походи на Ракуси[201]. За першим разом напали на цистерціанський монастир у Цветтелі, за другим — на конвент в Альтенбургу. Як це в них заведено, помордували ченців, монастирі пограбували, підпалили. Скажете, нічого нового. І помилитеся. В обох монастирях чехи розбили на друзки органи, розкололи на дрібні уламки дзвони, вщент розтрощили вівтарі. Фігури порозбивали або повідбивали їм голови. Святі образи осквернили і посікли мечами. Подібні іконоклазми вони вчинили у баварських монастирях у Валлербаху і в Шенталі в 1428 році. І в тому-таки році — у Шльонську.
-І що?
— Символ. Під час війни всі вбивають, палять і грабують, це нормальна і буденна річ. Але тільки посланці диявола відбивають голову фігурі святого Флоріана, мастять гівном образ святої Урсули і рубають на друзки прославлену чудесами Пієту. Тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. А посланці антихриста — огидні та зненавиджені. Усіма. Від короля до найубогішого смерда.
— Розумію, — кивнув Збігнев Олесницький. — І визнаю, що ви маєте рацію. Стосовно символу.
— У мене навіть, — усміхнувся єпископ Вроцлава, — є для цього люди. Знята прямо з шибениці відбірна шайка. Готова на все. На кожен символ, який їй покажуть. Тож тобі, єпископе краківський, залишається тільки показати. Ми розуміємо один одного?
— Розуміємо.
— Ну то як? Угоду укладено? Clara pacta, boni ашісі? Збишеку? Відповідай.
— Clara pacta.
* * *
Острозький і Куропатва повернулися навіть раніше, ніж обіцяли, до четвертої нічної вігілії, а сигнал виступати дали на світанні. На деяке здивування Рейневана, князь Федір не повів їх севежським трактом, а наказав рушати на схід, просто назустріч червоному сонцю, яке піднімалося з-за обрію. А через якихось дві милі, пройдені гостинцем, наказав звернути на бездоріжжя.
— Ця річка — це була Лісварта, якщо не помиляюся, — Рейневан під'їхав до князя. — Куди ми прямуємо? Якщо можна знати?
— Доїдемо — побачиш.
— Не вомпи, медику, — Куропатва вирішив бути трішки доброзичливішим. — Будеш видів, усе буде як тра.
Рейневан покрутив головою, але нічого не сказав. Притримав коня, щоб опинитися на самому кінці колони.
Вони їхали. Сонце було високо, коли земля стала неприємною, підмоклою і грузькою. Щойно вони виїжджали з одного болота, як тут-таки в'їжджали в наступне, долали одну за другою багнисті долини чергового зарослого кривими вербами струмка. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Прачку.
Її не помітив ніхто, крім нього, бо він їхав на кінці, на деякій віддалі від решти. Спочатку її не було, а була осяяна сонцем світла пляма на стовбурі засохлої і обдертої з кори верби. І раптом на місці плями з'явилася Прачка. Вона клячала біля верби, нахилившись над струмком, зануривши руки по самі лікті. Худа, аж кістлява під білою облягаючою сукнею. Її обличчя було цілком закрите за заслоною темного волосся, яке доходило до води і хвилювалося, підхоплене течією. Ритмічними, страхітливо повільними рухами вона прала, терла і витискала чи то сорочку, чи гезло. За кожним її рухом із гезла випливали хмарки темно-червоної крові. Весь потічок струменів кров'ю і кривавою піною.
Рейневан шарпнув головою, обернувся. Але Самсона поруч не було. Хоча він відчував його присутність, хоча міг поклястися, що чув його шепіт, Самсона не було поруч. Був вітер, раптовий, злий вітер, який почав розхитувати зеленіюче гілля верб, збрижив і покрив блискітками поверхню води. Рейневан заплющив очі. Коли він знову їх відкрив, Прачки вже не було. Була біла пляма обдертого з кори вербового стовбура.
Але течія і далі була аж темною від крові.
* * *
Після полудня вони виїхали на сухішу місцевість, між пологими горбами. А потім побачили самотній дещо вищий пагорб. Світлий.
Просто-таки білий. У сонячному світлі він білів воістину сніжною білизною.
З вершини пагорба здіймалася в небо дзвіниця костелу.
— Clarus Mons, — коротко пояснив Якуб Надобний з Рогова. — Ясна Гура. Монастир паулінів під Ченстоховою.
* * *
Заснована приблизно півстоліття тому Владиславом Опольчиком обитель паулінів була дедалі ближче. Уже вдавалося розгледіти охоплений контрфорсами двокрилий claustrum[202] і костел. Було навіть чути спів монахів.
— Це і є наша мета? — уточнив Рейневан. — Монастир? Ми їдемо в монастир?
— Ти вгадав, — відповів Федір з Острога, тримаючи руку на застромленому за пояс чекані. — А що? Не подобається?
— Сьогодні Великдень, — сказав Надобний. — Відвідаємо святу обитель.
— Бо ми вельми побожні, - додав Куропатва з Ланьцухова. Хоча його голос був серйозний, Ян Тлучимост пирснув, а брати Кондзьоли зареготали.
— Їхати, — обірвав Острозький. — Не теревенити.
Вони все більше наближалися до монастиря.
Benedicta es, celorum regina,
et mundi totius domina,
et aegris medicína.
Tu praeclara maris
Stella vocaris,
quae solem justitiae paris,
a quo illuminaris.
Рейневан притримав коня, зрівнявся із Єжи Скірмунтом, який замикав кавалькаду. Юний литвин послав йому короткий наляканий погляд.
— Тут, коханенький; — пробурмотів він, — намічається щось-то недобре. Тутка чогось-то петлею посмерджувати починає. Що нам тайка чинити, га?
— Уже пізно що-небудь робити, — із гіркотою і злістю сказав Рейневан.
— Так-во, і що ти чинити думаєш?
— Триматися осторонь. І не докладати рук. Якщо тільки вдасться.
Те Deus Pater, ut Dei mater
fieres et ipse frater,
cuius eras filia, sanctificavit,
sanctam servavit,
et mittens sic salutavit,
Ave plena gratia!
Біля воріт вони спішилися, купка прочан розбіглася, як тільки їх угледіли. Якщо в Рейневана ще були якісь сумніви, то їх розвіяв вигляд зброї, яку повиймали його супутники. Мельхіор і Микошка Кондзьоли скинули кожухи, закотили рукави. Ахацій Пелка поплював у долоні, схопився за топорище. Куропатва з Ланьцухова підійшов, гримнув у ворота руків'ям меча — раз, а тоді вдруге.
— А хто там? — голос воротаря був по-старечому тремтячий.
— Відчиняйте!
— Як це так: відчиняйте? Кому — відчиняйте?
— Відчиняйте! І то вже! Ми — за наказом короля!
— Як це так?
— Так ти откривай ворота, сукін син, — гаркнув Федор з Острога. — Бистро! А то топорамі вивалім!
— Як це?
— Відсовуй, курва, засув, раз-два! — гримнув Куропатва. — Поки ми добрі!
— Та змилуйтеся! Це ж святе місце!
— Відкривай, чорт би тебе забрав!
