Lux perpetua - Анджей Сапковський

— Я знаю. Знаю вашу превелебність.

— Чи ти би не перехрестилася?

Рікса якийсь час мовчала.

— Дякую, — врешті-решт відповіла вона, — але не скористаюся. Прошу не вбачати в цьому упереджень.

— Я бажаю тобі кар'єри. Підвищення. Як єврейка ти маєш мало шансів…

— Тепер, — усміхнулася Рікса Картафіла де Фонсека. — Але колись це зміниться.

— Фантазуєш.

— Фантазії збуваються. Нас у цьому переконує пророк Даниїл. Хай Бог береже вашу превелебність.

— Бог із тобою, дочко.

* * *

Спершу були важкі кроки. Брязкіт заліза. Потім просто-таки інфернальний скрегіт засувів, від якого волосся ставало дуба, і який змусив Рейневана зіщулитися на прогнилій соломі. І було яскраве світло смолоскипів, яке змусило його зіщулитися ще більше, затиснувши повіки. І зціпивши зуби.

— Вставай. Виходь. — Я…

— Виходь. Швидко! Рухайся!

* * *

Сонячне світло боляче вдарило його в очі, осліпило. Запаморочило. Позбавило рівноваги і влади над ногами. Він упав. Упав, розтягнувшись на повний зріст, безвладно, як п'яний, навіть не пробуючи пом'якшити удар об дошки підйомного мосту.

Він лежав, і хоча очі його були розплющені, нічого не бачив. Спочатку він і не чув нічого — крізь той шум, який панував у нього в голові, крізь кокон, який його обплутував, потрохи почали пробиватися і долинати звуки. Спершу недоладні й незрозумілі, поступово вони стали вирізнятися за інтонацією. Однак минув іще якийсь час, перш ніж він збагнув, що ці звуки — це слова. Перш ніж почав розуміти їх значення. І перш ніж нарешті впізнав, що той, хто говорить, — Шарлей.

— Рейневане? Ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Рейневане? Не заплющуй очей! Господи, ти жахливо виглядаєш. Можеш підвестися?

Він хотів відповісти. Не міг. Кожна спроба подати голос перетворювалася на схлип.

— Підніміть його. І знесіть униз. Покладемо його на віз і їдемо до містечка. Його треба привести в порядок.

* * *

— Шарлей.

— Рейневан.

— Ти… Ти мене витягнув?

— У певному сенсі. Конкретно — у фінансовому.

— Чорний фургон?

— Аякже.

— Де ми?

— У селі Негова, біля севежського гостинця. На задньому дворі корчми «Під пляшкою».

— Який… нині день?

— Вівторок. Після неділі Quasimodogeniti[205]. Шосте квітня. Року Божого 1434.

* * *

Офка фон Барут ввірвалася в кухню, розвіваючи косою і мало не затоптавши кота. Схопила обіруч великий казан і гримнула ним об підлогу. Змела зі столу миски і ложки. Копнула відро зі сміттям, та з такою силою, що воно покотилося під стіл. Насамкінець копнула котел, але він був масивний і важкий, тож не піддався. Офка скрикнула, вилаялася, заскакала на одній нозі, з розгону всілася на лаву, тримаючись за ступню, а тоді розплакалася від болю і злості.

Економка дивилася, схрестивши пухкі руки на грудях.

— Уже? — врешті-решт запитала вона. — Виставу закінчено? Я можу дізнатися, у чому річ?

— Дурень! — крикнула Офка, тручи рукавом очі і щоки. — Телепень! Шмаркач!

— Парсіфаль фон Рахенау? — здогадалася економка, яка зналася на цій справі та від уваги якої рідко щось ховалося. — Що з ним? Розкрив свою любов? Нарешті освідчився? Чи зовсім навпаки?

— Зовсім навпаки, — шмигнула носом Офка. — Не може, сказав, женитися на мені, бо йому батько заборонив. Батько йому наказує одружитися… З іншою-у-у-у-у-у-у-у!

— Не реви. Говори.

— Батько йому наказує одружитися з іншою. Парсіфаль її не хоче і не захоче. Але й на мені не жениться. Сказав мені, що не може. Не піде проти волі батька. Піде в монастир. Придурок.

— Стосовно монастиря, — кивнула головою економка, — я з тобою згодна. Справді придурок. Але воля батька — річ священна, їй не можна противитися.

— Ото ще — не можна! — вигукнула Офка. — Ще й як можна! А Вольфрам Панневіц? Женився на Касьці Біберштайн? Женився! Хоча батько йому забороняв! Шлюб був, весілля було, а тепер усі задоволені, в тому числі старий Панневіц. Бо Вольфрам Каську кохав! А він мене не-е-е коха-а-а-а-є-е-е-е-е!

— Не реви, — економка виглянула у двері, щоби переконатися, чи ніхто не підслуховує. — Твій Парсіфаль ще тамту перед вівтар не завів, ще навіть заручин не було. Ще багато що може статися. Доля багато чого може принести. А треба тобі знати…

Офка витерла ніс рукавом, широко розкрила горіхові очі.

— Треба тобі знати, — тихше продовжила економка, — що є способи… допомогти долі. Для цього потрібна відвага…

— Заради нього, — Офка зціпила зуби, — я готова на все.

* * *

Еленча Штітенкрон здригнулася й аж підскочила, почувши, як гримить каміння, обсуваючись під чиєюсь ногою. Вона маши нально сперлася на суху гілку, яка тут же голосно тріснула. Тріскові відповів зі стежки здавлений скрик. Еленча немовби вросла у землю, її серце застугоніло в грудях, ніби птах, який виривався з клітки.

На стежці з'явилася постать, і Еленча полегшено зітхнула. Бо це не був розбійник, вовкулака, Баба Яга, страшний лісовик, грізний зеленошкірий альп, ані не жоден із сумнозвісних мандрівних монахів, котрі так і чигали на дівочу честь. Постаттю, що з'явилася, була дівчина, мабуть, навіть молодша, аніж вона сама. Зі світлою косою, веснянкувата, з кирпатим носом. Вдягнена по- чоловічому, причому небідно.

— Ой-ой, — сказала веснянкувата дівчина, побачивши Еленчу, і глибоко зітхнула. — Ой-ой, ну я й злякалася. Була впевнена, що це вовкулака… Або що мандрівний монах… Ой-ой. Здрастуй, ким би ти не була… Я…

— Тихше, — шепнула Еленча, бліднучи. — Хтось іде… Я чула кроки…

Веснянкувата обернулася, присіла і потяглася до руків'я стилетика, що висів у неї на поясі. Однак її рука при цьому так дрижала, що Еленча не вірила, що їй вдасться видобути зброю. Сама вона вхопила камінь, вирішивши дорого продати своє життя чи що би там довелося продавати. Але день, як виявилося, був днем безкінечних здивувань і несподіванок. По звивистій, крутій і кам'янистій стежці, яка вела до вершини Радуні, саме підходила третя дівчина. Вона теж стала як укопана, побачивши їх обох.

На вигляд вона була наймолодшою. Її лице, риси, колір волосся, очі — усе це когось Еленчі нагадувало, викликало почуття тривоги. Почуття невиразне і незбагненне, а тому ще більше тривожне.

— Ну-ну, — миттю повернувши собі впевненість у собі, взялася в боки веснянкувата. — Куди це тебе принесло, шмаркачко? Та ще й саму-самісіньку? Ти не знаєш, що тут буває небезпечно?

Еленча ледве втрималася, щоби не пирснути. Якщо новоприбула і була молодшою від веснянкуватої, то на дуже трошки. Зате вона напевне була вища. На її лиці не було видно ані сліду переляку чи